In Memoriam: Орест Попович (1933-2023)

March 17, 2023

Василь Махно
In Memoriam: Орест Попович (1933-2023)

Зовсім нещодавно, на початку 2023 року, Орест Попович перетнув межу свого 90-літнього віку, а 14 березня й останню межу свого життєвого шляху.

Він належав до покоління, що в підлітковому віці, під час воєнного лихоліття вимушено залишило рідні сторони. Народжений у Львові, в родині колишнього старшини Української Галицької Армії, інженера-агронома за освітою та підприємця й діяча Союзу Українських Купців та Підприємців, Орест Попович і місцем народження, і станом своєї родини належав до патріотичної верстви освіченої частини галицького українства. Збоку матері він походив зі славного роду отця Миколи Кисілевського, шістнадцять дітей якого, започаткували кілька відомих родів, до яких належали церковні, політичні, військові та наукові діячі. Найпомітніші – Льонґин Цегельський та Євген Петрушевич. Отже, історія рідної землі для Ореста Поповича не була абстрактною величиною, чи прочитаною з підручників, а майже родинною оповідкою, якою ділилися за столом при святах.

Без сумніву, що виїзд зі Львова у 1944 році поламав не тільки звичне життя, але також й родинне, бо мандрував одинадцятилітній Орест на Захід з батьком та мачухою. Воєнне пережиття, бомбардування, табори ДіПі, навчання в гімназіях і переїзд до Америки, звичайно, сприймається в юному віці як певен сорт атракції і пізнання світу. Він належав до покоління, яке формувалося в умовах чужини, але зберегло мову, традиції і велику любов до покинутої Вітчизни. Теперішні українські біженці, тобто якщо б сказали б мовою Ореста Поповича – скитальці, хай віддалено, бо інші обставини, повторюють якусь невідворотну українську карму.

В Америці він закінчує середню школу, навчається в університетах і здобує докторат в престижному Масачусетському Інституті Технологій. Його ділянка – хімія. Хоча, як він неоднораз розповідав, що у нього було в молодості три шляхи до вибору – точні науки, журналістика і музика. Він успішно закінчив музичні студії і, навіть, здобув перемогу на конкурсі молодих виконавців-піаністів, а любов до слова він пронесе протягом всього життя, пишучи наукові праці, журналістські репортажі та перекладаючи поезію з української на англійську. Була ще одна пристрать – це шахи. У цій ділянці він також досяг помітних успіхів, перемагаючи в американських та міжнародних турнірах й здобувши титул майстра ФІДЕ. Одне слово, Попович був людиною різнобічною, до усього за що б не брався – підходив з великою відданістю та ретельністю.

Мені поталанило ближче пізнати його, коли він був обраний Президентом Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці. Природній розум, розважливість, доброзичливість, намагання вислухати й зрозуміти співрозмовника таким він запам’ятався мені протягом багатьох років тісного спілкування. Це у нього виникла ідея перекласти мої вірші і ми довго й часто обговорювали кожен вірш та усі труднощі, що виникають при перекладі. Ми не однораз виступали з читанням. Пан Орест завжди одягав костюм з краваткою, або ж в іншому випадку жовтий гольф, коли атмосфера передбача бути більш богемною. Дуже прискіпливо готувався, бо відчував відповідальність перед слухачем. Очевидно, така настанова й дисципліна у нього виробилася з підлітковго віку, коли серед своїх ровесників в діпівській гімназії він був першим учнем.

Він часто вдавався до споминів про Львів, своє дититнство, про виїзд зі Львова американською вантажівкою, яку його батько придбав при кінці тридцятих. Першою країною, в яку вони потрапили була Словачиина і юного Ореста вразили наповнені делікатесами крамниці, порівняно із голодним, прифронтовим тоді, Львовом. Без сумніву, ці спомини останніх днів війни можуть нагадувати якимось чином окремі розділи роману Курта Воннегута, або перші повоєнні роки українських еміґрантів з «Плянети ДіПі» Уласа Самчука. Однак література – літературою, а в реальному житті довелося переборювати чимало труднощів, з якими зіткнулися батьки і Орест Попович, прибувши до американського берега у 1949 році. Покоління українців, народжене у 1930-тих чи 1940-вих, яке гостро пам’ятало свою вітчизну і мову, в нових американських умовах долучилося своєю працею, знаннями та досвідом до багатьох акцій допомоги Україні. Власне Орест Попович перебував в інтелектуальному річищі такої допомоги і як науковець, і як Президент НТШ-А.

Як правило відхід близької чи добре знаної людини – утворює в цьому світі порожнечу. З кожним роком таких порожнеч навколо кожного з нас, на жаль, більшає.

Мир Вашій душі, пане Оресте!