Про істотне, але нечасто обговорюване
Григорій Грабович
Уперше надруковано у: Бюлетень НТШ-А, ч. 53-54, грудень, 2022. Подаємо текст у новій, розширеній редакції.
Повномасштабна війна триває вже понад десять місяців. Путінська Росія надалі по-варварськи намагається знищити Україну як державу та країну: її інфраструктуру, міста, університети, клініки й музеї, житлові квартали і бібліотеки, а головне – людей, зокрема свідомих українців. Бо бачить в Україні, і слушно, загрозу для своєї деспотії і свого ж цивілізаційного та політичного застою. Під брехливими гаслами денацифікації і захисту російської культури російські збройні сили щодня вбивають українців: військових і цивільних, старих, молодих та дітей – усіх, кого можуть. Тож ця війна геноцидна – на знищення країни, людей та культури. Росія не приховує геноцидного наміру, вона афішує його: він звучить у словах Путіна, а також його ж «філософа» Дуґіна й російських пропаґандистів[1]. Водночас майже щодня від світових медій іде інформація про воєнні злочини російських окупантів. Вони відбулися не тільки в Бучi, а й в Ізюмі та в інших, іще не визволених, містах; це річ системна[2]. Вістря російської аґресії передусім спрямовано на культуру і культурних діячів; обстріл музею Сковороди невипадковий. Водночас Путін особисто винагороджує тих, хто чинить ці воєнні злочини.
Війну і воєнні злочини роблять росіяни; це не відбувається руками лише Путіна або вузького кола його поплічників. За всіми показниками, разюча більшість російського суспільства й електорату підтримує цю війну. Так, багато росіян висловили незгоду, і їх було заарештовано й репресовано за це; багато еміґрувало. Але, попри всі санкції та певні економічні негаразди, російське суспільство схвалює війну, що уподібнює Росію до гітлерівської Німеччини. За це вона несе i нестиме відповідальність – і в моральному, і в політичному сенсі. Хоч механізми тоталітаризму ще не всі відновлено, деякі паралелі зі сталінським деспотизмом вражають, як-от те, що російські наукові та культурні істеблішменти, як, наприклад, Союз ректорів Росії, суцільно і гласно підтримують цю геноцидну війну[3]. У Росії схвалення охоплює не лише науку, а й культуру загалом і перетворює і одне, і друге в знаряддя імперіялізму. Проти цього на Заході також формується реакція, коли разом із санкціями різні інституції відмежовуються від Росії і припиняють співпрацю та нормальні взаємини. Росія щораз більше стає країною-парією. Однак саме по собі це не розв’язує масового злочину і теж ставить нові питання перед нами.
Одне з таких термінових питань стосується української науки, зокрема гуманітарної, особливо тоді, коли вона має стосунок до Росії, – а він неминучий, бо корениться в історії та сусідстві. Як видно зі згаданої заяви Союзу ректорів Росії, на деякі речі треба, як мінімум, відповідати одразу, тобто дбати про інформаційне, медійне й безпосереднє політичне звучання[4]. Тут дуже багато залежить від інфраструктури, досвіду й інституційного спорядження. Не всі можуть робити це так оперативно, як треба, і в найширшому сенсі на це мали би реаґувати медії та державні відомства. Але не це є в центрі нашої уваги.
На першому плані, вважаю, залишається осмислення довгострокових і стратегічних дій. Передусім через те, що маємо прикрий приклад того, що понад тридцять років тому, коли прийшла незалежність, українська сторона не була готова належно формувати свою науку, зокрема гуманітарну, свої наукові завдання і наукову політику аж до періоду Майдану і активної війни з Росією (тобто до 2014 року). Фактично з тридцяти одного року незалежности двадцять чотири роки – дещо більше ніж 77% від усього періоду – під цим оглядом здебільшого змарновано. (Чи хтось іще пам’ятає Комуністичну партію і те, що Кучма виграв президентські вибори проти комуніста Симоненка, тобто що остаточний вибір був саме між цими двома кандидатами? Чи люди вже забули Партію реґіонів?). Ефект війни і героїчного опору проти російської аґресії також є певною запорукою того, що в майбутньому така національна стидоба вже не повториться[5]. Суспільство стало набагато прозірливіше до національних інтересів і за всіма ознаками відкрите до планування на майбутнє.
У цих планах природно і необхідно розмежувати площини дій українських інституцій, з одного боку, і неукраїнських – із другого. Це елементарна реальність: Україна має свої закони та пріоритети, і всі питання, що стосуються Росії, тепер підлягають законам і визначаються воєнним станом. Та, попри всі обставини, наука є єдиною, і, з огляду на реалії, нам залишається думати про обидві сторони питання: про українське, яке, звісно, також є нашим, і про «світове», західне, що для нас у НТШ-А враховує контекст американської науки та наш досвід праці в ній, тобто перспективи й можливості західної науки.
Можемо почати від України, про ситуацію в якій знаємо з різних джерел, але, з огляду на обставини, не знаємо про всі процеси, що відбуваються.
***
Нещодавню історію української гуманітаристики (заокруглімо до минулих ста років) можна попередньо підсумувати такими тезами і побажаннями:
1. Фактично, попри те, що минуло вже понад тридцять років незалежности, ще немає (і не було до війни) зартикульованого канону української культури. У деяких її формах і видах це подекуди було зроблено, передусім у літературі (тобто літературознавстві), але в інших формах культури і мистецтва, як-от музиці, кінематографі, театральному мистецтві та, попри низку певних нових осмислень, у образотворчому мистецтві також такої артикулації і усвідомелення канону ще немає, а це тривожний сигнал, який має викликати найсерйозніші подальші осмислення і пріоритезації. Водночас саме тепер, коли війна ще не завершилась і перемога ще не настала, ці питання мали би розглядатися у формі нового плану Маршала для відбудови України, бо уповання на майбутнє, на «завтра», за прецедентом минулих тридцяти років може довести до нового переочення цих питань задля «більш приземлених» потреб (скажімо, опалення, доріг, шпиталів тощо). І одне, і друге необхідне, це очевидно, але треба бачити необхідність обох. Бо країна без привабливої культури, без потужного виходу до світу не є повноцінною, що Росія завжди знала і ставила свою імперську культуру за найвищий пріоритет (soft power). Без пріоритезації культури й аванґарду, експериментаторства як такого, постійного виходу на передовий світовий рівень тощо Україна буде приречена перебувати в тіні, пасти задніх. Її існування – у цій же війні – виборюється надто великим героїзмом і людськими жертвами, щоб проґавити евентуальну реконструкцію.
2. У всіх формах і видах культури та науки Україна повинна ставити за найпершу мету деколонізацію і обирати добре знане нам гасло «Геть від Москви!» й орієнтацію обов’язково на Захід, на нову й динамічну співдію з ним. Війна тільки тому і є, що Україна хотіла орієнтуватися на Захід (із цього постав Майдан), а також через путінський маніякальний план відновлення Совєтського Союзу; при цьому весь лжерелігійний «русский мир» якраз і є намаганням загнати нас – за всякий кошт, навіть геноцидом! – назад у «дружбу народів», де є чіткий старший брат, тобто Росія. «Русский мир» завжди, і за Івана Ґрозного, і за Петра («скаженого», як його називав Шевченко), і за Єкатєріни мав двозначно-вороже ставлення до Заходу, бо бачив у ньому загрозу – передусім через віддзеркалення в ньому, як у люстрі, своєї ж ницости, свого справжнього обличчя – російської глушини (бо там, а не у ґлянцевих столицях, збудованих під Захід, справжня Росія). Про цей контраст колись писав Максим Рильський («Ти випив самогону з кварти / І біля діжки в бруду спиш, /А там десь – голуби, мансарди, / Поети, сонце і Париж! («Синя далечінь», ІІІ)» але це був скоріше натяк і настрій ніж фундаментальне осмислення, і обставини, звісно, були не ті. Для України «третього шляху» немає, вибір de facto вже зроблено, і через нього й відбувся напад Росії. Захід – Европа (зокрема та «нова Европа», яка пам’ятає, що таке облуда «дружби народів») і Америка – є союзниками, хоч перед ними ще довгий шлях прозрівання і пізнавання монструальних вимірів Росії. Хоч процес уже пішов: погляньте на образ України в CNN і на російському телебаченні…
3. Як довго триває війна в Україні, українські інституції можуть сміливо застосовувати механізми cancel culture у стосунках із Росією: її можна оминати, мати справу тільки з тими, хто активно підтримує Україну й засуджує російську аґресію (і не замовчує її або уповає на свою евентуальну перемогу та якусь іманентну імперську вищість). Вивчати російську культуру і спілкуватися з тими, хто хоче тебе вбити, ніхто не буде, і цього не робили союзники, коли воювали з Гітлєром. Росія заслужено стає країною-парією. З її аґентами треба боротися. Що буде потім, час покаже.
***
Есенційним тепер стає питання, як діяти у вільному світі, на Заході: в Америці, Канаді, Німеччині тощо, де надалі діє потужна інерція захоплення російською культурою (у Франції вона зашкалює) і водночас є певна дезорієнтованість у наявній ситуації (чи бодай непоінформованість), а також пряме або заідеологізоване небажання бути поінформованим щодо Росії. Тож бачимо такі проблеми або стадії однієї і тієї ж проблеми:
1. Щоб належно оцінити теперішню ситуацію, треба зрозуміти силу інерції, що є не лише природним, фізичним чинником, а й украй людським, соціопсихологічним, зокрема інституційним. Багато хто з нас іще пам’ятає, як напередодні незалежности президент Буш старший застерігав Україну проти незалежности і «самогубного націоналізму» (ця промова потім стала скандально відома як «Chicken Kiev speech»; її авторкою є Кондоліза Райс, котра потім була Держсекретарем у другого, молодшого Буша). Буш старший виголосив цю промову 1 серпня 1991 року саме в Києві. Можна здогадуватися, кому це сподобалося, хоч не таємниця (див. інтернет – він усе знає), що він наперед узгоджував це з Ґорбачовим, про що Буш і писав у своїх спогадах. І, nota bene, він був далеко не найгіршим президентом; пізніше з’явилися крупніші кандидати на цю роль. Він просто-на-просто був типовим. І вкупі з чи не всім державним істеблішментом неохоче сприймав кінець Совєтського Союзу. Тепер не на часі детально це обговорювати, хоч варто згадати, що були ті, хто вважав, що цей виступ був найгіршою президентською промовою всіх часів.
2. Донедавна, не лише до війни, а й до низки Путінових попередніх кроків для відбудови імперії, тобто авантюр і аґресії в Придністров’ї, Чечні, Грузії, анексії Криму та частини Донбасу тощо, ідея центральности Росії для Заходу, захоплення її культурою (і не лише для Франції) взагалі зашкалювали; тут ідеться, звісно, про інтеліґенцію, а не пролетаріят. Цьому особливо сприяла історія Другої світової війни, а також пряме інвестування газових і нафтових надприбутків у просуванні російської культури з особливим наголосом на імперії як такій, до якого вдавалася Росія. Можна припускати, що універсальна, так би мовити, ностальгія за імперськістю мала в Росії найпотужнішу твердиню. (Щоправда, в науковому аспекті ситуацію дещо компрометувало те, що в особі й «системі Путіна» ця імперськість мала нерозривний зв’язок із криміналітетом і клептократією як такою[6]). У Росії ностальгія за імперією, її величчю та силою і, не останньою чергою, її напів-, а то й уповні божевільна мета, щоб світ ні більше ні менше, а таки боявся Росії, була чи не основною пружиною для загальної, тобто політичної популярности Путіна.
3. Коли – знову-таки на Заході – йдеться про науковий профіль дисципліни, яка займається Росією, тобто російські студії (Russian Studies), то під одним вельми суттєвим оглядом її траєкторія точно повторює саму історичну траєкторію Росії, тобто гегемонію чи гегемонійну роль у всьому науковому секторі, який цим формально займається. Щоправда, це стосується, зокрема, філології, тобто літературознавства і мовознавства, хоча сьогодні йдеться майже винятково про літературознавство, бо мовознавство повсюдно скорочується. В інших дисциплінах (історії, політології тощо) сутуація інакша, пропорційніша. Але у філологічному секторі, який далі обіймає певну пріоритетність і престижність, – а через мову має конкретний, намацальний контакт із культурою та її досвідом, – ця гегемонія вражаюча і (з української перспективи) вкрай понура. У США майже повсюдно, може, з декількома винятками, слов’янські студії (Slavic Studies) якраз і є російськими студіями. Там, де це не закріплено de iure, офіційно, така ситуація існує de facto. Реально ж не лише українська, а й усі неросійські філології вельми змарґіналізовані; єдиним винятком іще є (і то не всюди, лише подекуди) польська. У Канаді ситуація інша і краща, бо українці мають більшу питому вагу в населенні країни, зокрема у західних провінціях, але таке звуження славістики майже винятково до русистики існує в усій Західній Европі, де, крім російської, слов’янських літератур майже не викладають. У Німеччині ще десять-п’ятнадцять років тому ситуація була критична, і навряд чи вона змінилася на краще. Усі подальші міркування про вплив війни на академічну працю в університетах мусять враховувати цю ситуацію. Передумовою нашої ефективности є вміння дивитися правді у вічі.
4. Якщо далі говорити про Захід, залишається науковий, але не суто академічний простір, що безпосередньо також заторкує такі інституції, як НТШ-А, і осмислення нових починів та технологій, зокрема систему вебінарів Zoom, яка набагато ефективніше, ніж будь-коли досі, відкриває великі можливості на проєктування різних заходів.
5. Не останньою чергою варто врахувати можливості інтердисциплінарних і гібридних заходів, поєднання дисциплін, які дотепер не стикалися, адже реконструкція України буде масивна, багатовекторна й тривала, і різні пермутації тем і авдиторій можуть знайти тут своє місце.
6. Окрім того, треба враховувати нові ініціятиви саме в Україні. Вона точно не є Заходом, але там є і люди, і, сподіваємося, воля робити цю справу.
***
Наостанок певні загальні, але реальні й водночас концептуальні речі, які виопуклюють проблему. Зі сказаного і з усього контексту бачимо очевидний факт, на який Путін точно не розраховував: що війна і, зокрема, ретельність української відсічі на російську аґресію переінакшили чимало сподівань та дотеперішний status quo, і Росія з її «русским миром» і геноцидною окупацією, яка щойно була гегемоном, тепер великою мірою стає, як уже було сказано, парією. Це, мабуть, не перебільшення, і всі такі міркування треба звіряти, постійно уточнювати, бо фатальна помилка полягає в тому, щоб видавати бажане за дійсне; але якщо так, то потенційно відкриваються нові можливості для позиціонування української справи, у цьому випадку українських студій саме як альтернативи, як реального, достеменного антиподу до комплексу імперськости, колоніялізму і гегемонії, які надихають сучасну, путінську Росію. Подекуди це вже відбувається, коли різні американські інституції урухомлюють поміч для України та її науковців, а деякі університети відкривають програми, обміни, викладацькі позиції тощо. Усім, хто допомагав реалізувати це, наша найщиріша подяка. Це і є модель для подальшої діяльности й формування планів щодо реконструкції, яка, з огляду на ту руйнацію, якої завдала – і далі завдає – Росія, буде фундаментальною.
Водночас дискурс, який тут ініціюється, потребує не менш фундаментального продовження, обговорення та осмислення. Для його повноти слід зазначити ще два питання, перше з яких є підмурівком протистояння, фактично самої війни, а друге – нашої рецепції війни.
Перше – це наочний факт, що Росія та росіяни – і інтеліґенція, і науковці, і народ – бачать себе в ролі жертви, об’єкта пересудів, зверхности, а то й організованої кампанії знецінювання і ненависти (русофобії) з боку Заходу. Сила і соціологічний статус цього відчуття потребують подальшого уточнення, але в тому, що путінський режим використовує його для мобілізації населення та свого електорату для підтримки власної політики, не випадає сумніватися. Важелів впливу на це в самій Росії, мабуть, небагато, але цей аспект варто наголосити, оскільки він також є чинником інтелектуального і академічного дискурсу російських студій, де, скажімо, постулюється теза про те, що, мовляв, Росія сама себе колонізувала і тому звичні судження чи радше осуд російського колоніялізму недоречні, неточні й занадто грубі, щоб правильно оцінити складність явища[7]. Однак питання щодо колоніялізму й імперіялізму тепер у минулому, залишаються війни, і казуїстика їх не розв’язує. А взагалі, наукова діяльність і існує для того, щоб досліджувати такі питання і, де треба, деконструювати їх.
Друге питання, якого не можна оминути при такому обговоренні й водночас точно не можна швидко чи гамузом розв’язати, стосується «хороших росіян». Фактично це окреслення вживається щодо тих, хто нібито перебуває в опозиції до війни, але водночас виявляє ознаки мислення (гегемонічного, імперського тощо), які все або дещо з цього ставлять під сумнів і по суті заперечують. Для української контрпропаґанди це питання функціонально ясне і тотожне з диверсією і з боротьбою з нею[8]. Однак у науковому контексті воно стає питанням компетенції і проникливости кожного дослідника, а тема і жанр нав’язують свої межі судження та аналізу[9]. Для переформатування російських, а також українських студій у західному, скажімо американському, контексті це питання вимірює важливе і відповідальне попереднє завдання і є вартим пильної уваги. Адже з ким маємо справу – з другом, потенційним другом, агностиком, скептиком чи ворогом? І як далі будувати дискурс, навіть науковий? Саме собою заперечення (cancelling) не спрацьовуватиме; дискурс науки ставиться до нього в принципі скептично. Екзистенційні моменти, самозахист, звісно, переважають і вимагають свого, але з дискурсом науки необхідно вміти працювати. Це наше покликання і наше випробування. Треба зосереджуватися і відкривати нові параметри дії.
***
P.S. Від коли я це писав у серпні-вересні дещо змінилося, а дещо й ні: війна далі триває і заповідається на довгу; Херсон звільнено але нові хмари, як каже голова ґенштабу, насуваються; адекавтність дечого (зокрема ЗСУ) вже наявна, і неадекватність іншого, а того набагато більше, від наших союзників по війні до світового наукового середовища, також наявна. Виступ Президента Зеленського у конгресі США мав свої конкретні успіхи, зокрема у площині піару для України, але ще раз підкреслив системну неадекватність західної панівної перспективи яка нібито приймає аргумент, що Україна є жертвою ґеноцидної атаки зі сторони імперії зла, але те, що їй найбільш потрібнe, поміч і зброю, надає за якоюсь скупою бухгальтерією (буцімто щоб не розгнівати оту імперію) і застосовує по суті бюрократичне і аморальне розрізнення, що хоч ця поміч є для союзника (що постійно звучало у американських репортажах про візит Зеленського) але що він, цей союзник, не є членом НАТО, і тому ця поміч, якось буцімто не обов’язкова. Неспівмірність та неадекватність цієї реакції Заходу в обличчі універсальної загрози для своєї же цивілізації від путінської Росії не кажучи вже тої ґеноцидної перспективи для української нації, що його несе ця війна і злочинне, цілеспрямоване бомбардування цивільного населення не можуть не насторожувати і пригнічувати. Виправлення цього залишається першочерговим завданням усіх наших подальших інтелектуальних пошуків: це—річ екзистенційна. Серед позитивних моментів у західному баченні України чи не найважливішим є історичне зрушення, що там так вже й називають, тобто Zeitenwende, у ставленні німецького уряду і головне самого німецького суспільства до Росії і до імперативу помочі для України.
Наша присутність у світовому контексті самозрозуміло вимагає чіткого розуміння законів гри і дії в царині науки. У повищих зауваженнях щодо т. зв. cancel culture, звучить моє припущення, що наука сприймає cancelling скептично. Це по суті сказано зам’яко; точніше було б сказати, що наука назагал це категорично несприймає. Адже це попросту несумісне (incompatible) з відкритим, власне науковим ставленням до підходів, з методологічним плюралізмом, з неупередженіст’ю і логікою наукового аргументу; до того, як говорилося, наука по суті інституціоналізована та консервативна і кожний прояв популізму становить загрозу для її інституційної самоідентифікації.
Набагато переконливішим для науки від закликів до бойкоту й cancelling є цілеспрямоване впроваджування нових параметрів аналізу, зокрема в площині постколоніяльних досліджень, які мають пряме застосування до українсько-російського контексту. Саме таким чином індійська наука затвердила своє місце в світовому контексті—адже до того вона бачилася у світовому дискурсі і науці, лиш як колонія великої Британії; це кардинально змінилося, але не лиш упованнями на зміну а новим науковим баченням і методом, який дає дороговкази для цілих дисциплін.
Сама здатність об’єктивно бачити дійсність, і про це говорити, також стає осягненням. У тих західних центрах російських студій, які спромоглися на об’єктивне бачення нової дійсности зокрема кидається в вічі вже згадуваний Гарвардський центр російських та евразійських студій (Дейвіс центр), який зазначує у свойому останньому зверненні до прихильників і співробітників (з 21 грудня 2022) що “війна в Україні змінила наш звіт. Вона перетворила частини України в румовища і переселила бодай третину її населення на захід. Вона перетворила Росію у високо-санкціоновану державу-парія, яка протягом восьми місяців втратила своє 30-ти літнє панування на европейських енергетичних ринках. Змусила лідерів центрально-азійських та кавказьких країн переоцінити свою залежність від найбільшого свого сусіда і відсахнутися від російських політичних та економічних обіймів…” Про те, що війна зробила з природою і притягальною силою російських студій—треба читати між рядками, і воно, звісно, потребуватиме окремого осмислення.
Усе це також вимірює наші дальші завдання; для декого це буде праця життя. Як я згадував повище (і у раніших дописах на тему війни) в центрі уваги для нас мусить бути не лиш війна але й перемога і разом з нею реконструкція України. Тут саме варто кінцеву нашу увагу зосередити на події, яка вже кілька тижнів приковує увагу українських науковців. Ідеться про законопроект No. 7633, уже прийнятий у першому читанні, щодо захисту освітньо-інформаційного та наукового простору від російського впливу. Пропонований закон діє шляхом заборон (як він і мусить, бо інші засоби явно неспрацьовують). І тут власне появляється класична апорія, парадокс. Бо у світі науки (нібито) такі заборони не працюють, їх не застосовують; нормальна, вільна наука їх не вживає; бо із заборонами немає вільної/справжньої науки. (Що неправда: в німеччині просування гітлеризму заборонене законом, але країна вільна і демократична.)
Сумарно, залишається питання: чи взагалі бути неколоніяльній українській освіті тобто без вічного покрову і напутництва російською? Бо у різних дисциплінах (математика, фізика тощо, але й гуманітарних також), за тих же 31 років незалежности (не кажучи вже десятки а то й сотні років раніше, коли це точно було неможливо) якось не знайшлося волі і ресурсів на те, щоб подбати про свої, неросійські, або бодай західні джерела, підручники, посібники тощо. За період незалежности істеблішмент, Патон, НАНУ тощо це якось переочили. А тепер колег тривожить, що законом заборонювати російські джерела неприйнятно, некомілфотно. Новий математично-філософський лексикон треба вивчати абощо. Після майже року ґеноцидної війни Росії проти України російська мова якось далі необхідна. (Як для української музики національна консерваторія саме імені Чайковського—чи не одинокий у світі приклад такого вірнопідданства.) Так, читав закон повитий у багатопланові пеленки легалістичної беліберди і різні стривожені побоювання наших науковців, що він може нанести непоправний удар по самій україністиці—адже по-російськи писали всі, від Шевченка, Куліша і Драгоманова до дисидентів: чи їх тепер усіх заборонемо? Але питання (як цей клятий віз) далі стоїть непорушно: як довго триватиме ота колоніяльна залежність від російської? Якщо воно насправді екзистенційне то доводиться наперед дбати про незатроювання мозгів а потім вже про рівень науки. А взагалі вістря закону є освітянське—викурення руского міру із освітянського процесу. Освіта ще далеко не наука. Це навіть не передпокій. І закон стане чинним лиш через п’ять років. Ще багато може статися.
[1] Див., наприклад: https://ria.ru/20220403/ukraina-1781469605.html. /stet/
[2] 16 вересня, коли пишу цей текст, у The New York Times вийшов такий матеріял: https://www.nytimes.com/live/2022/09/16/world/ukraine-russia-war?smid=url-share#here-are-my-neighbors-and-friends-in-a-pine-forest-full-of-graves-ukraine-points-to-atrocities.
[3] Див.: https://rsr-online.ru/news/2022/3/4/obrashenie-rossijskogo-soyuza-rektorov. Ось так звучить його перший абзац: «На наших очах відбуваються події, які хвилюють кожного громадянина Росії. Це – рішення Росії нарешті закінчити восьмилітнє протистояння України і Донбасу, домогтися демілітаризації та денацифікації України…» тощо.
[4] Тут помітний дуже швидкий відгук Гарвардського центру російських студій, Davis Center for Russian and Eurasian Studies, який уже 9 березня оголосив, що “We recognize the many scholars in Ukraine, Russia, and around the world who continue to be harmed by Russia’s war against Ukraine” і що, “We are therefore suspending the Davis Center’s relationships with the Russian institutions of higher education whose leadership signed a public letter supporting the war;” https://daviscenter.fas.harvard.edu/statement-suspension-linkages-russian-institutions-higher-education. За декілька днів по тому з’явилася заява Львівського університету: https://lnu.edu.ua/appeal-of-the-russian-union-of-rectors/.
[5] Див. мою статтю в Критиці («До тридцятиліття незалежности», ч. 7–8, 2021).
[6] Див., зокрема: Karen Dawisha, Putin’s Kleptocracy, 2015. Проте лише через декілька років по тому з’явилася праця про «систему Путіна»; див.: Brian D. Taylor, The Code of Putinism, Oxford, 2018, яка майже всуціль не враховує питання клептократії, хоч і чи говорить про вади правління (misrule), корупцію тощо.
[7] Див.: Alexander Etkind, Internal Colonization. Russia’s Imperial Experience, Polity, Cambridge UK, 2011. Найзагальнішим топосом-відповіддю щодо таких запитань є хіба що Тютчівське: «Умом Россию не понять, <…> В Россию можно только верить». /stet/.
[8] Див., наприклад, нещодавній виступ у пресі заступниці міністра оборони України Ганни Маляр, «Хороші росіяни – це пропагандистська зброя ворога», https://portal.lviv.ua/news/2022/09/19/hanna-maliar-khoroshi-rosiiany-tse-propahandystska-zbroia-voroha.
[9] Нещодавно, працюючи над спогадами про Шевченка, доводилося розрізняти, скажімо, рецепцію Шевченка з боку Лєскова (дружню і хорошу) і Турґенєва (двозначну, якщо не гірше). Загальної картини, однак, не вирішує один коефіцієнт; як завжди, вирішальним є весь Gestalt.