March 8, 2008
Українська Вільна Академія Наук (УВАН)
Український Науковий Інститут Гарвардського Університету (УНІГУ)
ПРОГРАМА
Відкриття
д-р Анна Процик
науковий секретар, УВАН
“Ранній Шевченко та “Молода Польща””
д-р Мирослава Знаєнко
Ратґерський Університет/НТШ-А
“Шевченко і Драгоманов: до питання рецепції”
д-р Григорій Грабович
Гарвардський Університет/УНІГУ
Закриття
д -р Орест Попович
президент, НТШ-А
Григорій Грабович
Весь простір Шевченкової критичної рецепції можна поділити на кілька фаз або ключових моментів, які водночас вимірюють як розвиток сприйняття Шевченка, так і основні етапи української інтелектуальної історії. (Окремо від цього залишаються загальний суспільний дискурс і постійно зростаючий культ Шевченка – але ці важливі моменти безперечно заслуговують на нашу увагу). У власне літературно-критичному та інтелектуальному плянах етапи цієї рецепції можна бачити в працях головних мислителів пошевченківської доби. В ХІХ столітті це – Костомаров, Куліш, Драгоманов і Франко. Для кожного з них прочитання Шевченка також артикулює як ідеологічну, так і інтелектуальну й суто наукову позицію або настанову. До того, для кожного з них Шевченко відіграє настільки важливу ролю, що якоюсь мірою він моделює профіль їхньої творчости – у випадку Костомарова, Куліша й Франка, також і художньої творчости. У ХХ сторіччі це повториться у рецепціях Д. Донцова і Є. Маланюка, але загальні виміри цього зацікавлення, а зокрема його прагматика, рішуче міняються.
 |
 |
| Анна Процик | Мирослава Заєнко |
Рецепція Шевченка є водночас діяхронною присутністю, своєрідним силовим полем, що існує достоту як ота ідеальна, позачасова літературна тяглість і системність у концепціях Еліота або Борхеса. Її основні прикмети – це інтертекстуальність і полемічність, тобто той наочний факт, що подальші покоління інтерпретаторів Шевченка не можуть не заторкнути своїх попередників і так чи інакше оспорювати їх. У тому пляні рецепція Шевченка є своєрідною органічною й комплексною „внутрішньою історією“ в самій історії української літератури і культури. Тим самим вона також виступає як своєрідна археологія різних тропів, топосів і пізнавальних парадигм, що стосується так самого Шевченка („батько“, „геній“, „пророк“ тощо), як і системності, в якій його бачиться (народ, Україна, „держава слова“). В глибиннішому пляні – а він відкривається нам тільки при помочі адекватного інструментарію – ця „внутрішня історія“ також розкривається як своєрідна, розуміється, прихована і здебільшого неусвідомлена, війна із спадщиною поета. Бо саме тому, що в його інтерпретацію закладено стільки інтелектуальної, емоційної і пстхічної енерґії, кожне прочитання не може не конфронтувати авторитарності моделю, тобто (підсвідомо) обертатися проти самого моделю. В цьому пляні, отже, „внутрішня історія“ рецепції Шевченка стає і своєрідною війною з Шевченком, з авторитетом його впливу. Врешті, як я це доводжу в окремій праці про костомарівську рецепцію Шевченка, основною закономірністю цілої рецепції стає парадигма проникливости та сліпоти. Як показують самі тексти, тою мірою, що інтерпретатор-спадкоємець Шевченкового слова вбачає певну істину, гострота і ясність його візії залишає чималу площину цілого образу в тіні; його бачення, неухильно стає водночас небаченням, сліпотою. Завданням для нас, спадкоємців критичної естафети, залишається звірити і зрозуміти пропорції обох компонентів і бодай попередньо оцінити їхню співдію – як в контексті шевченківської рецепції, так і в контексті нашої новітньої інтелектуальної історії.
Основних етапів або головних силових точок в рецепції Шевченка є кілька. Перший етап – не так за часом постання, як за внутрішніми, структурними прикметами – це позиція Костомарова, тобто його дотепер живуча концепція Шевченка як речника народу, того, хто озвучив його колективний голос, генія, який водночас так близько зідентифікований з народом, що основна екзистенційна база його геніяльности
– його суверенний індивідуалізм – майже не помічається.
Другий, не менш переломовий етап – це Куліш. У пошевченківській добі момент національного самоусвідомлення, його постійного, власне критичного переосмислення, постійних критичних і полемічних пошуків з одного боку, і невгомонної літературної, історичної, й культуртреґерської діяльности з другого пов’язується передусім з його постаттю. Власне з ним починається послідовний історичний ревізіонізм, переоцінка не так в ключі моральних абсолютів, добра і зла (як це є у Шевченка), а радше універсальних, раціональних цінностей. Ця переоцінка, самозрозуміло, великою а то й переважною мірою фокусується на найважливішому чиннику новітньої української історії, тобто на самому Шевченкові.
 |
 |
| Григорій Грабович | Орест Попович |
Третій етап – це Драгоманов. Хоч політичний процес націотворення продовжуватиметься ще довго і в ХХ в. (і триватиме аж до наших днів), в ХІХ столітті його концепційний вимір, національне самоусвідомлення як таке, великою мірою завершується Драгомановим і тими новими параметрами – секулярности, соборности і цілісного европоцентризму – що він так владно закріплює в українській свідомості. Те, що у Куліша (попри всю його проникливість і громадянську відвагу), таки ще виступало в ключі романтичних цінностей і народницької спадщини, перетворюється у Драгоманова в думку, яка є ерудована, систематична, суворо дисциплінована і у всіх її вимірах універсальна, в найкращому сенсі інтернаціональна, а в той же час глибоко надхнена долею та історичною рацією буття власної нації. З Драгомановим починається фундаментальна, цілеспрямована дискурсивність і діялоговість нової української культури, в якій головна увага знову таки присвячується Шевченкові, його спадщині. Основним його осягненням для української інтелектуальної історії – це те, що Драгоманов зумів об’єднати стиль, тематику, ресурси, пріоритети, і навіть саму поетику української та світової думки. Найосновніша його прикмета, його секуляризм, не вкладалася легко – і далі не вкладається – в магістральну традицію української думки, але його спадщина залишила тривалі сліди, як видно передусім із творчого доробку його безпосередніх „учнів“ і послідовників, Франка і Лесі Українки.
Про те, що Драгоманова оцінки Шевченка, зокрема в його найбільшій шевченкознавчій праці „Шевченко, українофіли і соціалізм“ (1879), не завжди враховує його іманентного поетичного світу, його символічного й міфічного кодів, одне слово його позараціонального дискурсу немає сумніву. Як і кожний інший видатний дослідник Шевченка, Драгоманов таки багато не добачає. Його раціоналізм і прагматизм витворюють силове поле, що пізнає і водночас викривлює пізнавання Шевченка. Проте, його вклад в концептуалізацію Шевченкової спадщини, його конкретні зусилля щодо поширення, видання і дослідження його творчості – фундаментальні. Згодом, це також буде підтверджуватися самим фактом радикального заперечення його спадщини пізнішими поколіннями, передусім Донцовим, але й Маланюком також.
Особливим продовженням і потім своєрідним відгалуженням цього етапу рецепції Шевченка є, розуміється, Франко. Він заслуговує на окрему увагу і на окремій розділ в цілій історії цієї рецепції – хоч його модальність, і його основні пізнавальні, аналітичні цінності таки випливають з раціоналістичної спадщини Драгоманова.
Орест Попович
Я вже нераз говорив, що наші щосуботні імпрези для публіки в цій залі належать до найважливіших завдань НТШ-А, що це його обов’язок перед громадою. А вже перлиною серед них є щорічна Шевченківська Наукова Конференція, замітна поперше тим, що нею вшановуємо нашого патрона, а також і тому, що в його імені на ній об’єднано виступає завжди кілька видатних українських наукових установ Північної Америки.
Поперше, спів-господарем Конференції є Українська Вільна Академія Наук /УВАН/, представники якої чергуються з представниками НТШ-А у відкритті і закритті цієї Конференції. Цього року її відкрила Науковий Секретар УВАН, д-р Анна Процик. Дальше, в Конференції бере участь Український Науковий Інститут Гарвардського Університету, що його сьогодні репрезентує д-р Григорій Грабович; а
небуденним учасником сьогодні є представник Американської Асоціяції Україністів, д-р Мирослава Знаєнко, з Ратґерського Університету, в якому минулого року вона удостоїлася відзначення як “педагог року”. Приємно мені подякувати усім згаданим учасникам за те, що поділившися з нами своїм видженням Тараса Шевченка, вони здійснили цю традиційну Шевченківську імпрезу на найвищому науковому рівні.
Але не забуваймо, що на велике признання завжди заслуговує наш ведучий програмою, проф. Василь Махно, який організовує всі наші суботні імпрези, і також цим разом доложив своїх зусиль, щоби влаштувати і сьогоднішню програму на найвищому рівні.
Мене, як не літературознавця, завжди інтриґувало питання, як то стільки україністів по цілому світі може кожного року виголошувати про Тараса Шевченка сотні доповідей, писати сотні статтей, і не вичерпати теми, не вбити зацікавлення до неї. Відповідь лежить мабуть в геніяльності поета, бо кажуть, що геній відмінний тим, що ідеї, які він ісповідує, не є прив’язані до одного часу і місця, чи одної національности. Геній – позачасовий, вічний, він промовляє до людей усіх часів, усіх поколінь, реґіонів, чи країн, а цінності, які він порушує – загальнолюдські. Як згадав д-р Грабович, Шевченко переростає Україну, він завжди і всюди актуальний.
Тому-то українці кожного покоління черпають із віршів та ідей Тараса Шевченка ту мудрість, яка причетна до їх часів і їх потреб, тому-то кожен знаходить у них своє власне бачення, свій /інший/ зміст.
У своїй вступній доповіді, д-р Анна Процик простежила значення Тараса Шевченка з перспективи українського змагу за державність у різних періодах. Геніяльна міць його слова надихала ще в половині 19 століття засновників Кирило-Методіївського Братства, його гасла дали поштовх до проголошення Незалежної Української Держави в 1918 році, дух Шевченка об”єднував дисидентів 60-х і 70-х років. Геній Шевченка промовляв не тільки до українців: з доповіді д-р Знаєнко довідуємося про сприймання ідей Шевченка поляками; зрештою знаємо, що поета переложено на більш як 50 мов світу.
Академік Іван Дзюба, відомий письменник, колишній дисидент-в’язень, і видатний шевченкознавець, тільки що видав книгу “Тарас Шевченко. Життя і Творчість” /яку, м. ін., спонзорувало американське НТШ/. Ось що говорить він про поета на вступі до книжки: “Шевченко як явище велике й вічно живе – невичерпний, нескінченний і незупинний”.
А в одному зі своїх ранішних писань, Дзюба ще сказав про Шевченка, що “Він росте і розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення”. Але Дзюба не вірить, що ми Шевченка коли-небудь вповні осягнемо, коли каже: “бо до справжніх всеприсутності, всезрозумілості та всезнання /про нього/ завжди було і завжди буде далеко”.
Виглядає, що ми з Вами, як Бог дасть дочекати, будемо зустрічатися тут на Шевченківських Конференціях наступного року і наступного, бо немає небезпеки, щоби шевченківська тема була коли-небудь вичерпана. Аналіза творчости і впливу Тараса Шевченка буде продовжуватися, ми будемо пізнавати нашого патрона все краще і краще, будемо наближатися до знання його асимптотично, бо вповні його ніколи не осягнемо.
8 березня 2008 р.
 |
| Василь Махно, Анна Процик, Орест Попович, Григорій Грабович, Мирослава Знаєнко |