Лавреати Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих з літератури 2010 року

March 12, 2011


Лариса Онишкевич

Лавреатами Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих з літератури 2010 року проголошено Ларису Онишкевич (США) за книжку літературознавчих статтей «Текст і гра» (Львів, Літопис, 2009), Богдану Матіяш (Україна) за збірку поезій «Розмови з Богом» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2007) та Оксану Луцишину (Україна/США) за книжку поезій «Я слухаю пісню Америки» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2010).

Фонд Ковалевих засновано у 1967 році при Союзові Українок Америки з метою підтримувати творців української науки та літератури, згідно із заповітом фундатори окресили свою ініціятиву таким чином «ми хотіли б заохотити до змалювання минулого чи сучасного України…». Подружжя Ковалевих походило з центральних українських земель, Петро Ковалів до 1919 року працював аташе дипломатичної місії Української Народної Республіки в Голяндії та Бельгії, згодом Ковалеви мешкали у Швайцарії аж до смерти. Створення Фонду було виявом їхнього патріотизму та усвідомлення значення літератури та науки для національного розвою.

Лавретами цієї нагороди після здобуття Україною незалежности в різні роки були Леонід Плющ, Тамара Гундорова, Юрій Андрухович, Софія Майданська, Оксана Забужко, Марта Тарнавська, Віра Вовк, Василь Ґабор, Михайлина Коцюбинська, Олександр Ірванець та Василь Махно.

Софія Геврик, Василь Махно, Лариса Онишкевич

Першу нагороду присуджено Ларисі Онишкевич за книжку «Текст і гра». Лариса Онишкевич -дослідниця української та порівняльної драми, автор 150 літературознавчих праць, перекладач української літератури на англійську мову. Здобула докторат з української літератури у Пенсильванському університеті. Викладала у Ратґерському та Львівському університетах. Почесний доктор Львівського національного університету ім. Івана Франка, літературний редактор «Сучасности» та голова Наукового Товариства ім. Шевченка у 2000-2006 рр.

Ця об’ємна праця сворідний підсумок довголітніх досліджень Л. Онишкевич жанру української драми. Пояснюючи назву своєї книжки, авторка пише, що дивиться на драму як на літературний жанр й текст, а також на втілення цього тексту у грі на сцені. Жанрові драми в українському літературознавстві не так часто щастить на добрі аналітичні розвідки, котрі б розглядали його у теоретичному та аналітичному аспектах, тому поява такої монографії, можна сказати, явище етапне. Книжка Лариси Онишкевич складається з кількох розділів, в яких авторка згрупувала свої статті за певними тематичними ознаками «Про напрямки і теми модерної української драми», «Автори і тексти драм у порівняльних аспектах», «Про гру, тексти й інтерпретації режисерів», «Близькі й чужі тексти на сцені» та «Відгуки на книжки про таеатр та акторів». Як бачимо, навіть із заголовків розділів книжки, що текст і гра, як маґістральна ідея цієї праці перебувають під пильною увагою дослідниці. Українська драматургія Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Юрія Щербака, Віри Вовк, аж до найновіших творів, які з’явилися друком та у постановках протягом 1990-2000 років, – становить вимір тексту, тобто корпус творів, які аналізує Л. Онишкевич і, на яких вона, таким чином, акцентує у межах розмови про драматургію. Вимір гри – це огляди та рецензії на постановки відомих (і менш) драматичних творів театрами Львова, Києва, Луцька, Мистецькою групою «Яра» Вірляни Ткач та Студією мистецького Слова Лідії Крушельницької. Авторка, рецензуючи вистави, постійно співставляє текст п’єси із режисерською та акторською інтерпретацями, бо саме дві останні якраз й оживляють драматургію для глядача, візуальні та смилові ефекти, їх нагромадження на сцені, це та пропозиція будь-якого театру, що мусить бути найбільш оптимальною, без зайвого патосу чи перегравання. У цьому сенсі, Л. Онишкевич, бачить тканину драматичного дійства як цілісність, яка повинна синтезуватися текстом і грою у рівних пропорціях. «Текст та гра» Лариси Онишкевич яскраво по
казує, що українська драматургія та український театр протягом 20 століття шукали свої способи передачі суспільного та індивідуального відчуття світу, перегукуючись естетично та формально із західньоевропейськими тенденціями.

Володаркою другої нагороди стала Богдана Матіяш, українська поетка, авторка двох поетичних книжок «Непроявлені знімки» (Київ: Смолоскип, 2005), «розмови з Богом» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2007). Вірші перекладалися на польську, словацьку, білоруську, англійську та німецьку мови. Як перекладач на українську переклала книжки польських прозаїків Анджея Стасюка «Фадо» (Київ: «Грані-Т», 2009) та Маріуша Щиґла «Ґоттленд» (Київ: «Грані-Т», 2010). Друкувалася в часописах «Критика», «Сучасність», «Кальміус», «Київська Русь», «Український журнал», «Дзеркало тижня», «Четвер», «Кур’єр Кривбасу», «Коментар», «Література плюс» тощо.

Поетичні твори Богдани Матіяш привернули увагу критики та читацької публіки якимось особливим поетичним голосом, який переборює внутрішню екзистенцію, глибико закорінюючись у поетичну форму вірша-розповіді з тонкими деталями внутрішнього та зовнішнього світів. На думку Костя Москальця, прихід Богдани Матіяш у поезію можна уважати за найбільш важливий дебют в українській поезії за останні кілька років, він зазначив: «Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани – втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! – можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор…”

Відзначена збірка «Розмови з Богом» в діялогічній формі вибудовує живі нитки сумнівів і розповідей ліричної героїні про щоденні, важливі й прості речі, турботи, інколи складається враження, що Абсолют, є чи не найвдячнійшим слухачем і співрозмовником. Ці вірші аж ніяк не догматично- релігійні, вони сповнені багатства тембру і мелосу, хоча менш іронічні, аніж у законодавця подібного напрямку клясика польської поезії поета о. Яна Твардовського.

часом думаю Боже часом просто не знаю чому так намало даєш і чому
так притьмом забираєш усе що дав і те що не дав а що тільки здавалося даним
від тебе чому і воно відходить чому ніколи не знати що твоє не впізнавати твоїх
дарів не знати твоїх чуд часом коли дивлюся на світ ти знаєш так деколи буває
мені здається що я особливо виразно бачу найдрібніші краплини води найлегші
усмішки найтонше биття пульсу під шкірою найправдивіший смуток біль і радість

Нова українська поезія в особі Богдани Матіяш здобула цікаве поєднання лірики та своєрідного епосу з цілковито свідомою мистецькою настановою – зрозуміти себе і світ за посередництвом діалогу, розмови, того стану, що передбачає умову – говорити й слухати.

Третю нагороду отримала Оксана Луцишина, українська поетка, прозаїк, перекладач, літературознавець, докторантка порівняльної літератури у Університеті Джорджія. Автор книг поезії «Усвідомлена ніч» («Гранослов», 1997) та «Орфей Великий» («Зерна», 2000), збірки оповідань «Не червоніючи» (Київ, «Факт», 2007) і роману «Сонце так рідко заходить» (Київ,«Факт», 2007). Переможець літературних конкурсів «Гранослов» і «Привітання життя», лавреат премії «Благовіст».

Відзначена книжка віршів «Я слухаю пісню Америки», книжка радше не про Америку, хоча американські реалії тут проступають у тканині віршів із відповідною періодичністю, це радше лірика пережованого серця, любовного розриву поміж ліричною героїнею і Джонні , якому вона постійно розповідає, переказує; шукає і не знаходить виходу ані в іронії, ані в сарказмі.

у дві тисячі десятому джонні
зробить із мене майже повію
жінку з тонким серцем
тоншим ніж бритва тіла

по телевізору показують річарда гіра
і джулію робертс
молодших за себе на багато років
колись і я буду молодша за себе

серце, кажу я, серце
серце, серпе
ти що стинаєш покірний колос
котрий ляже крізь землю, в землю

У книжці Луцишиної чергуються римовані вірші із верлібрами, які за авторським задумом, очевидно, виявляють не лише формальний поетичний балянс, але провокують діялог двох начал жіночого і чоловічого, плюса з мінусом, інь та янь. Поетична мова Луцишиної зазнала суттєвої деформації, порівняно із її першими поетичними книжками, до чого, без сумніву, спричинився її переїзд до США. Варто підкреслити сам переїзд, зміна території ще мало значить у складних метаморфозах мистецьких пошуків, які переходить ко
жен поет. Мабуть, на це «переродження» Оксану Луцишину наштовхнув західній дискурс та поетична пропозиція сучасної американської поезії, її захоплення Воллесом Стівенсом, можливо, його настанова про поезію, що вносить свій зміст й смисл у світову гармонію.

Журі (Василь Махно – голова, члени – Марія Ревакович та Марко Андрейчик) щиро вітає лавреатів і зичить їм нових творчих успіхів.

Василь Махно,
Голова журі Конкурсу
Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих
з літератури 2010 року


Мар’яна Заяць, голова СУА
Лариса Онишкевич, Софія Геврик, Мар’яна Заяць, Василь Махно