March 21, 2015
w.jpg) |
| Тетяна Шестопалова |
1. Листування між Юрієм Шевельовим і БогданомРубчаком є одним із найширших і найцікавіших у їхніх персональних колекціях у Бахметьєвському архіві. Воно охоплює 163 листи Юрія Шевельова (незначну частину цієї кількості складають офіційні запрошення чи повідомлення) та 65 листів Богдана Рубчака за 1959-1993 роки.
2. Поняття поезії в назві виступу вжито як метонімію Буття, що буття виявляє себе історично й перевіряє свою історію через людину. Шевельов неодноразово й безуспішно робив спроби порвати з літературою, у якій виступав як поет, як організатор МУРу, як критик, як історик. Це говорить, що література була невід’ємною частиною його сутності.
3. «Самоздійснення» Шевельова в поезії та літературній критиці.
Про це йдеться в «матеріалах для біографії» «Юрій Шерех (1941-1956)». Детальніше про екзистенційний сенс студій Шевельова йшлося на конференії в Гарріман інституті 12 березня. Але й професійно-практичний аспект такої позиції цілком ясний, і закорінений у філософему мови «як дому буття»: знання глибин мови вимагає знання стану літератури, створеної цією мовою, зокрема, поезії як квінтесенції цієї літератури.
3. Спроба експлікації діалогу спрямована на виявлення неочевидних шарів його змісту та концептуалізацію критичних позицій двох визначних літераторів, чиї праці належать до найвищих досягнень українського критичного мислення модерної доби.
Презентація
Те, що перший, представлений в архівах, лист Ю.Шевельова до Б.Рубчака датований 6 січня 1959 року, а Б.Рубчака до Ю.Шевельова – 19 березня 1961 року, говорить про те, що в нашому розпорядженні далеко не повний епістолярний діалог. Проте й у такому обсязі він дає цікавий матеріал для констатації й осмислення багатьох питань.
1. Психологічну канву листування відтворюють звертання. У них переплітаються діловитість, довіра, приязнь, гра, іронія й самоіронія. Ю.Шевельов, як правило, не міняв обраної від початку форми звертання до своїх адресатів. Але його листи до Б.Рубчака ламають цю традицію. Найчастіше повторюване звертання: «Дорогий Богдане Ярославовичу!». Але поза тим зустрічаємо: «Шановний Пане Богдане», «Дорогий Пане Богдане», «Вельмишановний Пане Богдане».
Суб’єктивність звертань зростає відповідно до збільшення часу знайомства й дружби. Кожне звертання містить у собі настрій адресанта, але головно показує психологічну свободу, яка визначає діалог. Доволі рідкісний для Ю.Шевельова підхід, який переважно тримав широку дистанцію в стосунках із іншими. Тут вона якщо не знята, то принаймні максимально скорочена.
2. Обігрування архетипу родинності, яке підносить діалог на новий рівень. У Ю.Шевельова й Б.Рубчака за довгі роки спілкування концепт родинності вербалізувався у відчутті духовної близькості, яка, за істотних відмінностей у поглядах і позиціях, зобов’язувала до глибокої відповідальності перед «родичем». Прикладів цього багато.
Іконічну стилізацію родинності створює Б.Рубчак у листі від 11 лютого 1981 року, коли дізнається, що Ю.Шевельов складає із себе обов’язки головного редактора «Сучасності»: «Дорогий Юрію Володимировичу!
Дійшла до мене недавно сумна вістка, що Ви залишаєте «керму»… Ну, як же можна? Ну, хіба це совісно? Як ми без Вас, Батьку, та й козакувати будемо?».
Ю.Шевельов тонко зреагував на стиль і не забарився з відповіддю: «Пугу-пугу, новонароджений мій синку!
Президентський лист пішов до справ академічних… Моє не-редакторство –доконаний факт… Щодо синівства, – дякую, але в наш час діти покидають батьків рано, а потім приїздять хіба на похорон. До того я ніколи не любив дітей. Можу зробити виняток, звісно, для цієї» (21 лютого ’81).
Листи засвідчують, що зусиллями обох співрозмовників постав спільний культурний, світоглядний, психоетноментальний простір. Отже, цей діалог забезпечують базові обставини: (1) його психологічна свобода, яка, до речі, не виключала різких епізодів, (2) «родинний» «український ґен», властивий обом співрозмовникам, що схиляє свідомо затримати себе в українській культурі для неї самої.
3. Третя частина виступу це «Дійсне чуття» поета й критика.
Ю.Шевельов від самого початку формувався як дослід
ник і аналітик.
Б.Рубчак насамперед – поет, який згодом став глибоким фахівецем з літератури, професором славістики.
Високо оцінюючи літературознавчий рівень Б.Рубчака, Ю. Шевельов залишається жадібним на його «поетистичність» як «непохопний духовний вміст лірики», що не вичерпується науковими поняттями. Про це свідчить більшість його листів.
Світло на питання взаємодії мистецького й академічного начал в особистості в діалозі Ю.Шевельова й Б.Рубчака проливають їхні студії про Н.Лівицьку-Холодну. Студія Б.Рубчака «Серце надвоє роздерте» була написана як передмова до книги «Поезії старі і нові» Н.Лівицької-Холодної (Нью-Йорк, 1986). Студія Ю.Шевельова, присвячена цій же збірці старих і нових поезій Н.Лівицької-Холодної, принципово позбавлена назви.
Б.Рубчак, зробивши колосальну працю з розбору поетики, наголосив, що зовсім недостатньо для представлення перемоги Поезії осмислити «технічну майстерність» книжки. Це останнє речення передмови відкриває читачеві самостійну дорогу до книжки.
Ю.Шевельов у студії «Без назви / sans titre / ohne Titel / untitled / sin titulo / senza titolo» фактично продовжив розмову після крапки, яку поставив Б.Рубчак і згадав його прізвище 7 разів у порядку адресної дискусії про літературний критицизм, його методологію, сенси й підстави.
Редактору «Сучасності», де була надрукована стаття «без назви», Ю.Шевельов написав, що «це стаття не тільки про Лівицьку, а й проти самовпевненого раціоналізму в літературній критиці».
Водночас співіснування різних способів і варіантів критичного мислення – запорука гуманітарного плюралізму, про який мріяв Шевельов і просував своїми працями. Цитата з листа Б.Рубчака: «Отже хоча б тут відбувається між нами розмова – розмова двох варіянтів критичного мовлення, в якому один ніби заперечує критичну дисципліну в ім’я суб’єктивної реакції, а другий ніби її проголошує».
Таким чином, головний сенс статей і епістолярію «по статтях» – в утвердженні багатоголосся критичного дискурсу, бо кожне «дійсне чуття» як акт мислення суб’єктивне й неповторне. Листи після друку обох статей доводять, що Ю.Шевельов радо бачив у Б.Рубчакові свого однодумця й проникливого та оригінального критика.
Епістолярний діалог Ю.Шевельова і Б.Рубчака ніколи не був формальним, він існував як спосіб саморозкриття і взаємозбагачення двох непересічних високоталановитих особистостей.