Літературний Ярмарок

December 16, 2006

Катерина Демчук (Київ) драматург,
авторка кількох п’єс, зокрема “На виступцях” (2004) та
перекладів світової драматургії українською мовою

Віктор Потерайло (Нью-Йорк) прозаїк, автор роману “Довгорукий Юрій” (Київ, Просвіта,2005)

Олесь Бережний (Вашінґтон) прозаїк, підготував до друку збірку оповідань “Червоний борщ”

Тамара Ганенко (Нью-Джерзі) поетка, авторка кіількох збірок віршів, зокрема “Із тернами в серці” (Біла Церква, 2003)

Вів вечір Василь Махно

Музичне оформлення
Андрія Легкого (Нью-Йорк),
члена Спілки композиторів України

Василь Махно представляє учасників Літературного Ярмарку

Катерина Демчук


Віктор Потeрайло	Роман Віктора Потерайла «Юрій Довгорукий»

Олесь Бережний

Олесь Бережний

Стрілочник
Героям Укрзалізниці присвячується.

12-й кілометр чортопільського перегону, осінь 1945 року.
Він вийшов з буди стрілочного посту. Підійшов до колії та підняв сигнальний прапорець. На грудях дзеленькнули медалі й ордени. Лівої руки в нього не було, порожній рукав устромлено в кишеню. Одностроєва залізнична маринарка, на кілька розмірів завелика, висіла незграбно. Кашкет налазив майже на самі очі.

Західний ешелон з військами зупинився заздалегідь від роз’їзду і вже кілька хвилин по-черепашому підтягувався до стрілочного посту. Паротяг апчихав і бундючно сичав, курдуплями випускаючи наобабіч цуглі білої пари: «Гимпффф-чххху-у-у-у!»

Зненацька з надр сивої хмари прожога виринув простоволосий москаль у розхристаній куфайці з казанком у руці. Він стрімко випередив спрокволу човгаючий паротяг, підбіг до залізничника й захекано вигукнув: – Ей, тафарісчь, кіпяточьку для пабядітялєй ні найдьоцца?

Стрілочник спокійно покачав головою:
– Ньйет! Ніц нема.

Військовик у куфайці сплюнув і розчаровано процідив:
– Ех, мля, їть! Дик, нам чяйку ба… Я уж думал, можат, їтіть… йадрьона корєнь!

Він знову гучно схаркнув і заходився ревно чухати потилицю:
– Ну уж коль нєту так нєту, мля, чьо ж тут падєлаєш! Хєрснім, тафарісчь, ніібацо! Нічаво, ні прападьом, у сасєдяй разжявьомсі. Вон, ф шестом фзводє у Байчукєнкі с Бандарєнкай буржуйка стаїт прям ффваґонє. Хахляньдія, йадрьона корєнь! К нім щас і слятаю, пака стаїм. Слишь, зямєля, а сколькі будєм здєсь пєрєкуріваць нє вєдаїш, ась?

Залізничник заперечувально похитав головою. Москаль припинив чухати потилицю, по-змовницьки підморгнув стрілочникові, запустив руку в кишеню темно-синіх ґаліфе і дістав червону пачку американських цигарок «Кемел». Посміхнувся з лукавим видом, запитав:
– Зьома, а как нащот аґаньку?

Стрілочник відповів точніснько як і раніше:
– Ньйет! Ніц нема.

Москаль розсміявся, зашморгав носом і гучно висякався. Він служив у віськах НКВС. Поверх куфайки у нього було нашпилено медаль.
«…Медаллю «За освобождение Варшавы» нагорождуються військовослужбовці Червоної Армії, ВМФ і військ НКВС – безпосередні учасники героїчного штурму й визволення Варшави у період 14-17 січня 1945 року…»

Аж раптом увагу москаля привернули медалі й ордени на грудях стрілочника, які він заходився неквапом роздивлятися. Відтак посерйознішав і промовив з повагою:
– А ти, братєц, віжу паваївал. Франтавік… Ніібацо! Дик, ти ясчо і ґярой, как нікак! Чьо і руку тожа там чік-чірік, ф байу са звярйьом вражаскім?

Стрілочник мовчки кивнув. Енкаведіст задумливо потупився на пачку цигарок у руці:
– Вот вєдь как палучаїцца, мужичьок, ніччьо у тя нєту ть, йадрьонна корєнь. Ета фсьо бєндьора праклятай, нам в орґанах єта вєдама, єта он вас ахмуріл, парабатіл і аґрабіл! Ми фріца, брат, уж разбілі к ябєні-мєні, Яфропу аслабанілі. Тіпєрька Яфроп
а наша – ніштяк! Щас і за бєндьору вазьмьомсі – вас западєнцаф аслабанім. Будіт тада у тя, мужичьок, і кіпяточьку для служівих, і аґаньку ф самий раз. Вєдь так, йадрьона корєнь?

– Так, так, – незворушно відповів стрілочник.
Москаль, з казанком у правиці, рвучко струснув пачку лівою рукою – вершечки цигарок трохи вистромилися. Він запропонував стрілочнику, але той чемно відмовився.

– Щиро дякую. Не палю.

Вояк підніс пачку до рота і вихопив губами цигарку. Наскоси притиснув пахітоску куточком рота та промовив:
– Нну, мжиччєк, дрржєсс ммля. Я щщяс пулєй фвваґон к Бйчччєнкє сс Бндрррєнкай – ражжицца кпяточкам да ааґаньком! Нну, дик, бдззздароф!

Енкаведіст чкурнув назад до вагонів. Його куфайка за мить розчинилася в кужелицях сивого пару. Деякий час іще із білих пелехів потеленькував порожній казанок і хрускотів гравій під москалевими чоботами…

Тимчасом західний ешелон потихеньку-помаленьку продовжував насувати. Паротяг уже майже от-от був порівнявся зі стрілочним постом.

Спереду на корпусі парового казана сяяла велика червона зірка. На брудному, з відколупаною місцями фарбою, а місцями проиржавленому боці паротягу викрашалося гасло «За Родину! За Сталина!» На кабінці машиністів був напис «ю.з.ж.д.», трохи нижче під яким красувалося «№ 76».

З вузького віконця вигулькнуло перемазане сажою та вугіллям обличчя машиніста з цурпалком чадучої цигарки в зубах – чим не справжнісінький мольфар! – і гукнуло донизу:
– Еееей, браток, йоооптць! Чьо за стааанція такааа-йааа?

Однорукий стрілочник поправив кашкета й на все горло гримнув у відповідь:
– Андріївкаааа!

З паротягу гукнуло знову:
– Маааскофскай, нахєр, с вастооока ужо прашооол?

У відповідь від стрілочника пролунало ніби відлунням:
– Пройшоооу!
– Ну і чьооо? Пєрєґон да Чяртопаля, нахєр, ґаваріш ужо свабооодєн?
– Свобоооден!
– А чьо ж тада, йоооптиць, сємафор тфой шаліт? Яво бєндьори спартааачялі?
– Спартааачали!
– Ну йоптиць, лаааднанькі, браток. Буууздароооф!
– Бувайздороооу!

Машиніст виплюнув недопалок, вищірівся беззубою посмішкою і зник усередині. Паротяг зашипів гадюкою. Хижо загарчав, випускаючи розкуйовджені пелехи пари. Поволі розпочав набирати ходу. Чорний дим запахкав з труби дедалі густішими куделями.

Однорукий стрілочник згорнув сигнальний прапорець і встромив його у правий чобіт. Напружено виструнчився. Він пильно проводжав очима кожен вагон. У теплушках скавучали пісні про Катюшу та Сталіна. Деренькотіли балалайки, скиглили гармошки. На відкритих платформах громадилися «катюші», «тридцятьчетвірки», гаубиці та инший радянський реманент.

Останній вагон промайнув повз буду стрілочного посту й почав прискорено віддалятися гила геть по одноколійному перегону в бік Чортополя.

Стрілочник заходився плескати себе по рукою кишенях маринарки. Ніби щось шукав. Невдовзі знайшов. Дістав із кишені американські цигарки. Різко струснув пачку в руці – вершечки цигарок трохи вистромилися. Підніс пачку до роту, вихопив губами одну цигарку. Решту жбурнув під ноги.

Тоді знову став плескати по кишенях у пошуках сірників чи запальнички. Не знайшов. Натомість заповзявся рвучко скидати з себе маринарку. Задзвенькотіли ордени та медалі. Чималими зусиллями таки вивільнив праву руку та залишився у прим’ятій вишиваній сорочці. Затиснув зіжмакану маринарку в правиці. Сягнистими кроками попрямував до буди.

Рипнули двері. Однорукий люто жбурнув маринарку на підлогу. Зірвав з голови кашкета й огидливо шваркнув його додолу. На гачку на стіні висів його трофейний сірий френч, польовий картуз і автомат. Одягнувся, порожній лівий рукав устромив у кишеню. Через голову на ліве плече перекинув ремінець «шмайсера», засунув автомат далі за спину. Долонею розкуйовдив густе і вже посріблене волосся. Напнув сірого суконного картуза з довгим козирцем і тризубом на саморобній бляшаній кокарді. Поправив відложний комірець вишиванки, гарно розклав його на обидва боки поверх лацканів френча.

На застеленому цератою столику лежали три заяложені канцелярські зшитки, пуздратий каламарчик з чорнилом і перо, шклянка геть захололого чаю в жерстяному візерунчатому підстаканнику, грудка сірого цукру повз яку метушливо ґедзалося двійко мух, переповнена по вінця попільничка з нервово розплющеними недогарками, відривний календар на сторінці «четвер, 22». На підвіконні стояла крупнокаліберна кулеметна гільза, з якої стирчали два
заточені олівці, засклений фотопортрет усміхненого прудивуса Сталіна в дерев’яній рамці, замусолена паспортна фотка пригожої дівчини з чепурними косами, гасова лампа і сірники.

Однорукий узяв сірники і засунув до кишені своїх полинялих червоноармійських ґаліфе. Ухопив портрет Сталіна й чимдуха шварконув його на підлогу. Дзеленькнули скалки шкла. Стрілочник глипнув на сторінку календаря, злобливо всміхнувся та вимовив уголос:
– А ще кажуть, хто помер тепер, не помре в четвер!

Тоді згріб рукою і поскидав додолу обсмальцовані зшитки й усі инші папери, що лежали на столі. Розкрутив лампу й вилляв гас, щедро зрошуючи папір і тіло мерця, незграбно вкляклого на підлозі. Навколо голови трупа широким німбом вилискувала бурякова калюжа, що націдилася з розчахнутої горлянки. Звідкилясь у замкненому приміщенні вже встигло налетіти з десяток мух, які заклопотано дзижчали й кружляли над калюжею, що мусила б виглядати їм як ціле море крови.

Однорукий зупинився в дверях, незапалена цигарка все ще стирчала в нього з куточка роту. Дістав сірники. Спритно запалив однією рукою та підніс пелюстку полумінчика до пахітоски. Затягнувся, пошпурнув згаслого сірника геть. Заплющив очі й видихнув. Цівка блідо-прозорого диму зазміїлася попід стелю. Однорукий вистромив з сірникової коробки кільканадцять сірчаних голівок. Рвучко запалив і враз швиргонув на підлогу. А сам тієї ж миті мерщій поквапився назовні. Полум’я вихорцем зайнялося в буді.

Стрілочник сягнисто попростував до лісу. Він рухався пружними кроками й ритмічно мурмотів, цигарка в зубах:
Поховали москалів не по людськи,
Видно руки, видно ноги, видно пупці.
Поховали москаля, як собаку,
Видно руки, видно ноги, видно сраку…

Обернувся тільки тоді, коли дістався межі лісу. Саме цієї миті здалеку долинуло розкотисте гуркотіння. Ген-ген десь там на одноколійному перегоні не розминулися два зустрічні потяги з москалями. Потужні вибухи рокотали й відлунювали понад лісом.

Усвідомлення успіху виконаної справи полинуло теплою хвилею. Напруга спливла з його тіла, розпрямилися плечі. Пом’якшали бганки на засмаглому гартованому обличчі. Виплюнув цигарку й ретельно придушив її чоботом. Похапцем перехрестився і промовив уголос:
– Щиро дякую! Оце віднині дійсно – кидаю палити! Хай йому грець, жеби тим барахлом свому здоров’ю шкодити…

Раптом він почув з-за спини легкий шурхіт трави, ніби хтось нишком підкрадався. Завмер на місці. Не зрушуючи, він став потихеньку підтягувати «шмайсера» з-за спини. Коли дістав автомата, тоді тримаючи його напоготів, почав неквапом обертатися на звук.

Шурхіт трави то вщухав, то потім знову розбуркувався. Аж раптом – гульк! З-за кущика ялівцю всього за кілька кроків від однорукого, готового миттєво відкрити автоматний вогонь, випурнув їжачок.

Живий сірий клубочок покотився і зупинився посеред стежки. Обережно позгортав свої голочки. Огледівся врізнобіч, потягнув повітря чутливим рожевим носиком. На мить затримався. Ніби принюхувався до запахів і прислуховувався до рухів людини з автоматом.

Однорукий, немовби у відповідь, приязно посміхнувся їжачкові. Присів навпочіпки, стомлено відіпхнув «шмайсера» за спину. Зітхнув і звернувся до їжачка лагідно, з журбою в голосі:
– Сервус, пане Їжачку! Скоро ніч, тож напевно додому до рідної хатоньки поспішаєш?

Чоловік простягнув єдину руку й ледь-ледь діткнувся долонею до гострих голочок лісової тваринки:
– Щирі вітаннячка, усьому твоєму панству їжачковому – і пані їжачковій, і немовляткам-їжачаткам! Най Бог дасть добрі сни вам усім. Ну, бувай здоров, побратиме лісовий!

Їжачок зашморгав носиком, заворушив голочками на спині, заклопотано почимчикував собі далі й зник у високій врунистій траві.

Очі в однорукого часто закліпали й трохи зволожніли. Він підвівся, повернувся обличчям до рідного лісу. Увібрав на повні легені п’янкий глицевий подих і впевненно рушив стежкою у хащі. І продовжив неголосно наспівувати, з бадьорою усмішкою на вустах.

Поховали москаля край дороги,
Видно руки, видно ноги, видно роги.
Поховали москаля у куфайці,
Видно руки, видно ноги, видно «пальці»!

Вечоріло. Сонце вже спочило на Заході. Утім, з протилежного боку, зі Сходу, куди розтинаючи ліс бігла залізнична колія, над обрієм розжеврювалася заграва. Немовби вдруге за сьогодні, наперекір природі, підіймався жовтогарячий світанок.

Грудень, 2004 р.

Тамара Ганенко

Тамара Ганенко

ХРАМ

Давно я входжу в цей розкішний храм.
Горять свічки, прозорі, як лілеї,
Марія світиться над злотом рам
і до дитинки тулиться своєї.
І білих рук ласкаві голуби
стражденний люд окрилюють до світла.
Так чисто пахне небом голубим,
така блаженна тиша несусвітня;
Хіба що пастир зрушує її,
повніше рік його вагоме слово, –
пливе журливим плином ручаїв,
вигоює любов”ю знову й знову…

Давно я входжу в цей чудовний храм,
наскрізь уся вбираючи хорали.
Іду я в храм, вклоняючись хорам,
у храм душі, який не відібрали,

бо аж ніхто на це не має сил,
доки творець не начертає: в і ч н і с т ь…

Благословен стократно світ краси,
що не зміняв святе на пересічність.

18 cічня 1999