“Постколоніяльний роман в Україні: як скласти ціле з фраґментів” Тамара Гундорова, Київ

November 12, 2011


12 листопада 2011 року в будинку НТШ-А в Нью-Йорку з доповіддю на тему «Український постколоніяльний роман: як скласти ціле з фрагментів?» виступила доктор філологічних наук, член-кореспондент Національної Академії Наук України, завідувач відділу теорії літератури в Інституті літератури НАН ім. Тараса Шевченка, Тамара Гундорова. Дослідження цієї теми входить до її наукової програми в Гарвардському університеті.

Тамара Гундорова

Під час доповіді слухачі мали змогу познайомитися з ідеєю нової книжки д-ра Тамари Гундорової «Транзитна культура», яка незабаром побачить світ в Україні. У центрі уваги доповідачки були відомі й маловідомі тексти сучасних українських письменників (Оксани Забужко, Євгенії Кононенко, Олександра Ушкалова, Ірени Карпи), розглянуті під кутом зору переживання посттоталітарної і постколоніальної травми.

На переконання д-ра Тамари Гундорової, посттоталітарний досвід глибоко травматичний передусім для старшого покоління, яке здійснює переоцінку цінностей. Одночасно цей досвід особливо болісний і для молодшого покоління. Чому так? Та тому, що молодше покоління потрапляє у ситуацію бездомності, своєрідний світ «без Батька». Молодь спостерігає крах моральних та соціяльних ідеалів своїх батьків, сформованих і вихованих при соціялізмі.

Про такий болісний стан сиґналізує симптом «хворого тіла» у творчості молодшої генерації українських письменників. Розчарування в соціяльних цінностях і втеча у віртуальність, алкоголізм, споживання наркотиків зафіксовані у творчості С.Жадана, О.Ушкалова, І.Карпи, і ці явища свідчать про стан постколоніальної бездомности. Говорять вони і про відчуття перерваности генерацій і своєрідний психоемоційний автизм, що його переживає посттоталітарний індивід.

Симптом «лузера» співіснує в сучасній українській літературі з іншою тенденцією постколоніяльного письма – пошуками символічного Батька, котрий міг би стати центром нового канону і з’єднав би розірвані тоталітарним суспільством генерації в одну національну родову спільноту. Значною мірою це здійснюють авторки-жінки, що є особливою прикметою постколоніального письма. Загалом розрив поколінь і пошуки порозуміння між ними, а також вписування в національну та біографічну історію досвіду упівців, переоцінка шістдесятництва, яке поєднувало в собі не лише героїзм дисидентів, але і тихий спротив, – все це опорні теми в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів».

Ще один спосіб переоцінки батьківського спадку, що припадав на часи соціялізму, маємо у повісті «Ностальгія» Евгенії Кононенко. Її персонажі повинні зрозуміти таємницю своїх батьків, які жили за радянських часів, оскільки ця таємниця робить дітей бранцями минулого. Погляд з майбутнього поєднаний з ностальгією за юністю, але пізнати радянське минуле значить не виправдати, а відірватися від нього. Живий досвід покоління допомагає документалізувати минуле і таким чином допомагає відвоювати його в темного і абстрактного тотального часу, що сукупно позначається як соціялістичний період.

Ці та інші аспекти розкрила д-р Тамара Гундорова в своїй доповіді. На різних прикладах вона показала, що і “лузерство”, і пошуки батька є важливими темами постколоніального роману в сучасній українській літературі. Вони фіксують вихід із посттоталітарної травми, на яку поки що хворіє ціле українське суспільство. Доповідь викликала жваву дискусію і піднесла чимало питань, котрі звучать особливо актуально і в Україні, і тут, у Північній Америці.

Пресова група НТШ-А