November 22, 2008
Таку проблему поставив перед слухачами на початку доповіді в НТШ-А професор Канадського Інституту Українських Студій (КІУС) д-р Марко Стех у Ню Йорку 22 листопада 2008р. Відповідь шукали спільно, час промайнув непомітно. У цікавих спостереженнях та міркуваннях д-р Марко Стех широко використовував матеріяли власних дослідів української прози 1990-х років.
Як трактувати зміст творів, опублікованих тільки після 1992 року, але написаних значно раніше? Чи можна вважати твір явищем нової доби в літературі, якщо автор повсякчас вживає слова „нація”, „національно-визвольні змагання”, але вживає там, де раніше миготіли вербальні кліше на зразок „партія”, „виховання нової людини” тощо? Такими нериторичними питаннями на самому початку д-р Марко Стех зараз прикув увагу присутніх до своєї оповіді і вже не послаблював інтриги до самого кінця виступу. На переконання д-ра Марка Стеха, колишній СРСР був унікальною країною, в якій літературні канони творилися не самими мистцями, а малописьменними державними керівниками. Вони ж дали тим канонам і назву – „метод соціалістичного реалізму”, – нагадав доповідач і далі влучно запримітив характерні кульбіти, до яких мусили вдаватися законодавці новітніх літературних мод. Зокрема Лазар Каганович і іже з ним ніколи не давали точних настанов літераторам, бо, отримавши такі, письменники могли б знайти багато способів нехтування формальних приписів. Не спрецизнюючи змістовних та формальних вимог, совєтські зверхники натомість не згірш за будь-яких шаманів напускали побільше туману. У наслідку письменники підсвідомо вдавалися до ще більш суворої самоцензури, аніж це могла бути цензура зовнішня. І тоді незалежні мистці не мали ради, як іти в духовне „підпілля”, або, мудровано кажучи, обертатися на фігури „літературного андеграунду”. Це був спосіб втекти від політичного тиску, створити противагу тотальній брехні держави: у цих мовах література ставала своєрідною „тотальною правдою”, – наголосив доповідач.
Як ілюстраційний матеріял для подальшого викладу д-р Марко Стех запропонував авдиторії рясні кетяги типових прикмет написаних останніми роками лише чотирьох, достатньо показових літературних творів. Мета його аналізів – визначити, як на архітектоніці сучасної прози позначаються психологічні особливості письменницького „Я”, простежити взаємодію цього „Я” з усією літературною творчістю автора. Аналізувалася проза Юрія Андруховича („Перверзії”, 1995/96), Валерія Шевчука („Око прірви”, 1996), Юрка Іздрика („Воцек”, 1995), Юрка Ґудзя („Не ми”, 2003). У цих творах є спільна тема пошуків героєм власного єства, загубленого або захитаного в своїй основі чи то під тиском зовнішніх обставин, чи то внаслідок внутрішніх хворобливих „перверзій”. Перосонажами творів є особистості, пошматовані законсервованою в них пубертатністю, – така особистість постійно і понад усе прагне навальної самореалізації. А тут усе заважає, і найбільше – глибоко закорінений і детально описаний психологами неподоланий комплекс вічного хлопчика (puer aetrnus, за Марі Луіз фон Франц). Названі письменники своєю творчістю відзеркалюють драматичний струс, що стався з цілим поколінням. Сворилася ситуація, коли незалежність – чи то індивідуальна, чи то суспільна – великою мірою дається „згори”. І за змінами у суспільстві не встигали ані окремі пересічні люди, ані учасники літературного процесу – письменники, – таке переконання висловив доповідач.
Лекція викликала чимало питань, а змістовні відповіді д-ра Марка Стеха заохочували присутніх до ширшої дискусії, яка того вечора тривала довше, ніж звичайно.
Сергій Панько, пресова група НТШ-А