October 2, 2004
 |
| Оля Гнатюк |
У дискусіях, які ведуться від початку самостійности по сьогоднішній день українськими інтелектуалами навколо европейськости української ідентичности, можна відокремити різні стратегії та позиції. Спочатку переважала стратегія легітимізації европейських прагнень і пов”язана з нею риторика “повернення до Европи”. Згодом спопуляризовано доволі давню концепцію “України між Сходом і Заходом”. У Галичині набула розповсюдження концепція її центрально-европейської приналежности. Останнім часом вслід за офіційними політиками й інтелектуали дедалі частіше повторюють, що в “Европі нас ніхто не чекає”. Мої міркування не є спробою відповіді на запитання “куди ми йдемо”, “де приналежимо”, чи “звідки прийшли”. Це спроба аналізу певних концепцій, усталених в українській та европейській інтелектуальній історії. Детальніше і прецизійніше про це мова у моїй книжці “Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність” (полською мовою, 2003).
1. “Повернення до Европи”
У другій половині 80-их рр. серед українських гуманітаріїв ожила концепція багатомовности української літератури, концепція, що протягом ХХ ст. неодноразово підносилася дослідниками (згадати б Чижевського, Кравціва та Грабовича; на той час, однак, на ці авторитети важко було послатися, тому відкликувалися до публікацій з 60-их рр. російського медієвіста Голенищева-Кутузова). Відродження цієї концепції принесло числення публікації української поезії та прози ХУІ-ХУІІ ст. у перекладах з латині та польської мови. Як відомо, новолатинська ренесансна поезія та її польськомовні відповідники є свідченням приналежности до середземноморської культури, синоніму европейськости, а отже, публікація цієї поезії та прози є елементом легітимізації европейських прагнень. Після цих видань почали дедалі частіше з”являтися наукові публікації, присвячені саме цьому періодові безпосередньої – як дехто вважав, чи опосередкованої (через Польщу) – як вважали інші – причетности до головного русла европейської культури.
На популярному рівні ця позиція висловлювалася у в”їдливому коментарі до відомого вислову “Петр І прорубил окно в Европу” – “попередньо замурувавши двері”.
Сформулювання про віковічну приналежність України до Европи та її право на повернення до Европи напередодні проголошення самостійности України і деякий час після цього стали loci communes в українській публіцистиці, в якій на той час переважали люди культури, приналежні до генерації шестидесятників. Вживалися серйозні аргументи, але й використовувалися чисто риторичні засоби. Одним з них стало нагадування про камінь під Раховом, який нібито має бути свідченням про те, що саме там знаходиться центр Европи. Тим часом таких “наріжних европейських каменів” кожна центарльно-східноевропейсьуа нація, яка претендує на европейськість нараховує принаймні по два на країну (і в кожній знаходяться люди, що вважають наявність такого вимірювального каменя аргументом в користь тези про европейськісь тої чи іншої країни). До девальвації цієї риторики поволі призвело надмірно часте використання такого типу аргументів, та процеси, що проходили паралельно, зокрема поступове зубожіння суспільства в першій половині 90-их рр.
2. “Україна між Сходом і Заходом”
Концепція української сутности як такої, що зродилася на пограниччі Сходу та Заходу і саме ці два річища визанчили українську самобутність виникла на поч. ХХ ст. – її вперше чітко сформулював 1923 р. В’ячеслав Липинський, згодом, 1938 р. у програмовій промові у польському сеймі надав їй політичного звучання тогочасний сенатор Богдан Лепкий. У післявоєнний період вона відродилася в еміграції, найяскравіше – у Івана Лисяка Рудницького. Її “третє цвітіння” припадає на 90-ті рр., а початок йому дала доповідь Ігора Шевченка на І Конгресі Міжнародної Асоціації Україністів у Києві в серпні 1990 р. (під саме таким заголовком – “Україна між Сходом і Заходом”). Дискусія навколо цієї концепції розгорнулася, головно на сторінках “Критики”, уже після виходу книжки есеїв відомого візантиніста (англомовного та українськомовного видань). Під час цієї дисукусії стало зрозуміло, що у цю формулу – залежно від інтенцій та переконань – вкладається доволі різний зміст.
Крім первісного, так би мов
ити, ліберально-консервативного, що вбачало у переплетенні культур Сходу та Заходу самоцінність української культури, виявилися ще й інші. Буття між Сходом і Заходом для одних ставало символом вічної боротьби двох начал, своєрідним campus martius, цивілізаційним зіткненням (як же тут не згадати виниклої на той час концепції Самюела Гантінгтона!). Це пряме продовження концепції antemurale christianitatis (передмур”я християнства), де тільки крок – і ми в полоні стереотипів (Схід, Азія, Росія, протистояння варварам). Прикладом такого способу мислення – “Орда” Романа Іваничука та “Ментальність орди” Євгена Гуцала.
Буття між Сходом і Заходом на думку деяких інтелектуалів породжує драматичне розщеплення ідентичности, кризу тожсамости – найяскравіше таке розуміння проявилося у концепції “Двох Україн” Миколи Рябчука. В українського публіциста “дві України” – “східна” і “західна” перебувають у постійному конфлікті, що не може не нагадувати фатального протистояння “наддніпрянців” і “наддністрянців” після першої світової війни. Ця асоціяція посилює гострі реакції дослідників та публіцистів на концепцію “двох Україн”.
Буття між Сходом і Заходом може означати також цілеспрямоване прищеплення певних західних культурних зразків – таку програму переслідує частина українських інтелектуалів, а найяскравіше це проявляється у феміністичному письмі Оксани Забужко. Однак не менш цікаві спроби (і цієї письменниці, і багатьох українських інтелектуалів) застосування інструментарію постколоніальних студій для опису ситуації української культурної тожсамости.
3. Центрально-европейська українськість
Концепція Центральної Европи, створена у ХІХ ст., у формі MittelEurope набула зловісного звучання. Її відродили польські, чеські та угорські (ценральноевропейські!) інтелектуали у 70-ті рр., коли вже, здавалося, ніщо не зупинить процесу совєтизпції культур “малих націй”. Кундера, Конрад, Мілош своїми есеями змінили культурне обличчя своїх країн, створивши утопію, яка протиставилася реальній загрозі, утопію, у яку приємно було вірити. Ця утопія припинила своє існування – принаймні в Польщі, Угорщині та Чехії – після “осени народів” 1989 р. Несподівано вона виринула східніше: в Литві, Білорусії, а найсильніше проявилася – в Україні, в Галичині завдяки есеїстиці Юрія Андруховича. Це перетворення периферійности у центральність – одна з найцікавіших сучасних концепцій української ідентичности, на додаток – літературно надзвичайно приваблива. Однак і в лоні цієї центральноевропейської концепції української ідентичности зродилися її менш ліберальні варіянти, сперті на гострому протиставленню “справжньої” европейськости Галичини та “недоевропейськости” східної України.
У розмові про сучасний український дискурс ідентичности варто пам”ятати, що европейська орієнтація не є єдиною, і, на мою думку, не є панівною. Однак вона є єдиною, яка водночас передбачує модернізацію української ідентичности, а отже і. Вона передбачує також відкриття на Іншого; вона є більше інклюзивною, ніж ексклюзивною, а тому й має більшу здатність вистояти перед різними викликами сучасности.