March 13, 2010
І. Журнал як частка культурного життя
Якось у прямому ефері на радіо FM довелося вести розмову про кіно й театр. Слухачі запитували про різне, а одна поставилась до розмови радикально і принципово: „Про що ви говорите. Які театр і кіно. Хіба можуть вони зрівнятися зі „Свободою слова”, яку веде Савік Шустер, його передачі дивляться всі, й відірватися не можна, коли політики між собою лаються і хочеться знати, чия візьме”. Безперечно, такі телепередачі приваблюють людей, які замолоду дивилися тільки одностайні й нудні виступи партійних лідерів, а тут такий темперамент і галас. Жаль тільки, що та „Свобода” часто перетворюється на базар, де учасники, немов перекупки, лаючись, відводять душу, і що їхня невтримна балакучість і некультурність багатьом імпонують.
 |
| Лариса Брюховецька |
12 травня 2010 журналу „Кіно-Театр” виповнюється 15 років. Виник він у важкі для українського мистецтва часи, коли кінематограф майже не проявляв ознак життя, коли активно поширвалась жовтіюча преса, а видань про кіно взагалі не було. Журнал від самого початку став часткою культурно-інформаційного життя Незалежної України, можливістю вислову для тих, хто любить мистецтво, для кого потрібні краса і духовність. Ми відкидали самоізоляцію, адресувалися читачу освіченому і культурному (не всіх же задовольняє те, що культивує телебачення). Інакше й не могло бути, тому що журнал розпочав своє життя в особливому, можна сказати сакральному місці; його засновником став Національний університет „Києво-Могилянська академія” – авторитетний заклад, однин із центрів культурного життя України.
ІІ. Підтримувати дискриміноване українське кіно
Ми шукали і знаходили нашого читача: запам’яталося, якою надією світилися очі учасників презентацій журналу в НаУКМА, в Парламентській бібліотеці, Острозькій академії. Живі діалоги зі слухачами велися на радіо „Культура” і „Промінь”. Ініціатива дискусій про шляхи українського кіно була на часі й кінематографісти охоче відгукувалися на наші запрошення. Ми полемізували довкола засадничих проблем української культури, її сучасного і майбутнього, по кілька разів на рік збирали круглі столи з різних питань: кінорежисури, кінодраматургії, кінопродюсерства, збирали й театральну режисуру з усієї України, обговорювали культурологічні проблеми. На сторінках журналу концентрувалася інформація про події в українському та зарубіжному театрі й кіно, а головне – осмислювалися процеси, аналізувалися й оцінювалися вистави і фільми.
Коментування не тільки прем’єр, а й ретроспектив – цю місію теж виконує журнал. Звичайно, рецензії та статті не можуть замінити відсутніх на екранах українських фільмів, проте журнал веде професійну розмову про них, не дозволяє забувати багаті традиції нашого кіно, засвідчує, що не Голлівудом єдиним… Є і спрямування в перспективу: щоб не тільки сучасники, а й майбутні дослідники змогли дізнатися про теперішнє кінематографічне життя України.
Регулярність у наших умовах – це висока оцінка видання, його, сказати б, фірмовий знак, адже виникало чимало різніх видань, які починали з гучного піару, ефектної, іноді навіть глянцевої зовнішньості, та досить швидко зникали. Причина не тільки в тому, що бракувало коштів, а й у тому, що вони прагнули уподібнюватися усім іншим. Ще до появи „Кіно-Театру” я рік працювала в аналогічному – „Вавилон ХХІ” – через свою всеядність він був приречений і 1993 року власник його закрив.
Щоб протистояти тотальній уніфікації (або, як нині кажуть, – глобалізації) і вірити у свою справу, потрібна неабияка воля. І не тільки воля. Мистецький журнал (в умовах падіння культурних запитів) не може існувати без якісного смислового наповнення. Він має бути адресним. Треба уявляти, до кого звертаємось, хто наші читачі, заради яких ми працюємо, до речі, маленьким колективом (7 чоловік) і за невеличкі зарплати. За час існування журналу мені доводилося чути не тільки слова вдячності від читачів, а й скептичні відгуки. Недоброзичливців журнал дратує, що він не такий, як інші, що в нього відсутній несмак в оформленні, що ігнорує „базар”, не друкує пліток, скандалів, брудних сенсацій. Мовляв, кому такий потрібен? І це не домисли, з такими претензіями я стикалася, зокрема, у фірмі з розповсюдження преси „Союздрук”. Саме тому вони не хо
тіли брати його для розповсюдження.
Отже, місія і завдання журналу – не тільки дати панораму мистецтва, а й актуалізувати краще, що є в цих часових і просторових мистецтвах, тобто те, що здатне підносити людину над буденністю, окрилювати її. Визнаю: у нас замало критики недолугих, графоманських виробів: поки що в наших авторів дефіцит таланту писати про таке. Останнім часом круглих столів поменшало. Мабуть через те, що поменшало ентузіастичності в середовищі театральних діячів і кінематографістів. Сьогодні професіонали не розмовляють, а працюють. Бо якою б мінливою не була політика, потрібно творити, осмислювати пройдене, уроки митців театру і кіно, опікуватись молодими. Досліджувати, над чим вони працюють, які в них орієнтири, заглядати в майбутнє. Будучи секретарем НСКУ з творчих питань, я разом зі співробітниками редакції двічі проводила акції „Молоде кіно України” з показом фільмів, і випуском дайджеста „Молоде кіно України”, так би мовити узагальнюючи їхній досвід, інформуючи про наявні творчі сили та їхні здобутки. Потрібно стимулювати інтерес до творчості молодих і в авторів.
Слід визнати: недостатньо ми висвітлюємо й кіно комерційне, зняте не на державний кошт. Хоча не ігноруємо: не обійшли увагою, зокрема, фільми Олександра Кирієнка – одного з найпомітніших і найплодовитіших режисерів, який працює в комерційному полі. Інша річ, важко назвати їх українським (як і фільми комерційні загалом): актори в головних ролях – російські, мова російська, та й об’єкт зображення, окрім його дебюту – „Помаранчевого неба” – також не український. Він став, так би мовити, співцем олігархів – і його „Ілюзія страху” за твором О. Турчинова це зайвий раз підтвердила.
ІІІ. Влада і кіно. Трансформація
Кіноситуація довго не складалася, сили українського кіно танули, чимало кінофахівців змушені були покинути професію, частина подалась на телебачення, яке перейшло в приватні руки й давало можливість заробітку, але нівелювало творчість „рейтингами” і „форматами”. Ще гірше, воно використовувало кіно як засіб для деморалізації. Українському ж фільму на малому екрані місця не знаходилося, а держава залишалася бездіяльною. Чому так сталося?
Влада в Україні у ставленні до кіно, м’яко кажучи, бездіяльна. За соціологічними опитуваннями з усіх державних і недержавних інституцій довіру в людей має тільки церква. Уряд і парламент, хоча й обрані демократичним шляхом її не заслужили. Владу насамперед обходять інтереси (власного) бізнесу. Кіно також розглядають як бізнес, але специфічно: як засіб прибутків, тобто того, що продаєш, нічого в нього не вкладаючи (не випадково в нас така гігантська мережа з продажу фільмів на носіях). Продавці неліцензованого на дисках влаштовують державу, бо не тільки працюють на тіньовий бізнес, а й певна кількість населення працевлаштована.
Негація влади до власного кіно почалася ще 1993 року, коли українська економіка постраждала від гіперінфляції. Той день, коли Верховна Рада зняла в бюджеті фінансування кіно, став чорним в його новітній історії, – тоді кінематографісти навіть виходили на демонстрацію протесту.
Позиція невтручання не дозволила бодай якось забезпечити юридичними важелями розвиток кіногалузі (це пов’язане із загальною економічною політикою, в якій фіскальне домінує над стимулюючим). У 1990-х кіновиробництво майже зупинилося, єдиний плюс: вдалося втримати інфраструктуру, тобто кіностудії. Київський інститут театрального мистецтва продовжував готувати кадри. У 1990-х довгенько готувався Закон України „Про кінематографію”, з яким митці пов’язували певні сподівання і який 1998 року таки прийняли, але через свою декларативність він ніяк не підтримав кіновиробництво в Україні. Єдине – 30% квота на демонстрування українських фільмів, тобто іноземці, які захопили наш ринок фільмів, мали б вкладати гроші в українське кіно, аби цю квоту виконувати. Та вони встановили свої закони й тому виконувати це положення Закону і не подумали. Прокат в Україні, ставши заручником іноземного товару, також не підтримав українське кіно.
Тому ні ігрові, ні документальні, ні науково-просвітницькі, ні анімаційні фільми, які виходили впродовж 1990-х за державної підтримки, не вийшли на екрани. Дистрибуція в державному секторі відсутня, складається враження, що у Міністерстві не знають, що це таке, та й не хочуть знати.
Ще років шість тому народні депутати, які декларували намір підтримувати українське кіно (хоча намір словами і залишився, бо вміння
за межі декларацій не виходило), робили порівняння: раніше і тепер.З початку 1960-х до кінця 1980-х років в Україні працювало 6 державних студій, на яких випускали щороку 18 повнометражних, 50 неігрових і 12 анімаційних, 45 телевізійних фільмів, діяло 30 тисяч кіноустановок, глядачі активно ходили в кіно, кіногалузь давала прибутки.
Справді, так було. Але. Якщо бути чесним, не всі українські фільми мали попит у глядача. Прибутки давало здебільшого зарубіжне кіно, або такі фільми, які ставив Леонід Биков на студії ім Довженка, – вони займали перші позиції в загальносоюзному кінопрокаті й сьогодні їх охоче купують.
Та, незважаючи на таку нерадісну ситуацію, серед кінематографістів циркулювали вислови: чутки про смерть українського кіно перебільшені, небіжчик виявився більше живим, аніж мертвим. Справді, в якісь моменти наставали полегшення, синхронно з активізацією української економіки український кінематограф також активізовувався. Помітне пожвавлення наставало, зокрема, в ті роки, коли Уряд виділяв на кіновиробництво закладені в бюджеті кошти. Наприклад, за державної підтримки 2001 року було випущено 34 фільми, 2002 – 16, 2003 – 25, 2004 – 46, 2005 – 30, 2006 – 34, 2007 – 16. Цифри ці треба уточнити: серед випущених за згадані сім років повнометражних ігрових на кіноплівці 22, інші – це короткометражні ігрові та неігрові, фільми на відео, незначна кількість анімаційних.
Уряд неохоче витрачає кошти на кіно, вважаючи, мабуть, що реальність наша перевершує усілякі кінофантазії. І що нашому глядачеві вистачає й зарубіжних фільмів. Щоб урядовці усвідомили кіно як складову культури країни, їм треба сповідувати юридичні, й, головне, моральні закони, дбати не тільки про власні рахунки в банках, а й про молоде покоління. Не підтримав кіно і парламент, хоча було багато слушних пропозицій, запозичених з досвіду європейських країн, виголошених на різних зібраннях, в тому числі на парламентських слуханнях.
Ще раз кінематограф (але не український) удостоївся державної уваги 2008 року, коли було видано Указ Кабінету Міністрів про дублювання, озвучення і субтитрування іноземних фільмів українською мовою. Прокатники, які користувались російськомовними копіями, протестували, судилися з Урядом, але рішення Конституційного суду було остаточним і дискусії втратили сенс.
ІV. Кіно як приватний бізнес
Приватизація у кіно набуває невідворотного характеру. Держава на самому початку свого існування віддала кіномережу в комунальну власність і сьогодні старі кінотеатри вже приватизовано й продовжують виникати мережі приватних. Відвідування регулюється ринком: спершу глядач не хотів платити за неякісну продукцію, але прокат ожив 1999 року, й допоміг йому польський режисер Єжи Гофман фільмом „Вогнем і мечем”. Українці захотіли потрапити у візуальний простір своєї історії. Останні роки прокатники пропонують гучні новинки, фільми-переможці МКФ, варіюють ціни, аби залучити студентів.
Почалась приватизація і кіностудій: наприкінці 2009 держава передала у руки власника Одеську.
Бізнес в українському кіно поступово набирає сили, але він поки що ущербний, ведеться непрофесійно. Дивує, що власники студій до постановок запрошують випадкових людей, не вважаючи режисуру професією, на їхню думку зняти кіно може будь-хто, не маючи відповідної освіти. У системі теле-кіновиробництва, роль режисера часто зводиться до керування вже наперед визначеним замовниками процесом. Утворилося замкнене коло між стереотипними очікуваннями публіки та капіталом замовника, по якому циркулює симулятивна телепродукція. Уявити, кому цікаве це бездумне видовище, важко. Осдак, уже сформувався свій ринок, хоча складається враження, що випуск фільмів – це ширма якогось іншого бізнесу, як люблять у нас говорити, „подвійні стандарти”: декларують одне, думають друге, а роблять третє. Бо якби хотіли вибудовувати справу кіновиробництва грамотно, то потребували б професіоналів, вивчали б досвід інших країн.
Рівень сценарної літератури також неймовірно низький. Це якесь абсурдне „ноу-хау”, бо ніде у світі непрофесійні люди не роблять кіно.
На моє запитання в одного з продюсерів комерційної студії: чому вони не знімають фільмів з українського життя, адже це було б цікаво не тільки українцям, а й світові, з відповіді випливало, що інвестори такого кіно не замовляють. Річ у тому, що комерційне кіновиробництво розгорнулося переважно за російські гроші. Криза кінця 2008 року підкосила його, хоча окремі телеканали, які багатіють на ре
кламі, продовжують продукувати серіали. Звичайно, у цьому бізнесі велика конкуренція з американським і російським кіно. Але кінобізнес в Україні у багатьох випадках зрощений з російським.
Нечисленні, але виникли приватні студії, які продукують і показують на телебаченні телефільми таки українські, серед них студія «ВІАТЕЛ», очолювана подружжям Галиною Криварчук та Василем Вітром.
V. Кіно як імідж країни
Українське кіно не зникло, воно трансформувалося. Суттєва особливість фільмів – нова ступінь свободи. Можна знімати про те, що було заборонене за радянських часів, можна знімати що завгодно. Хоча зі свободою проблеми: нерідко вона зводиться тільки до тілесних інтересів.
Небагато людей в країні, в тому числі самих кінематографістів, розуміє, наскільки важливим чинником політичного, ідеологічного, мистецького та міжнародного іміджів країни є кіно. А тим більше для нації, яка століттями була бездержавною. Кіно могло б об’єднувати, консолідувати людей. Взяти історію України. Сьогодні її вивчають у школі, для зацікавлених є чимало белетристики і наукових розвідок. Але переважна більшість громадян ще не зустрілася з історією власної держави на екрані (хіба що двічі, перший раз завдяки фільму Єжи Гофмана, а вдруге – „Тарасу Бульбі” Володимира Бортка). Тоді як пропозиції існують: Віктор Гресь багато років працював над сценарієм „Тараса Бульби”, п’ять років тому завершив і здобув перше місце на конкурсі Міністерства культури, сценарій перекладено, до речі, англійською і французькою. Та віз і нині там. Володимир Савельєв почав знімати фільм про Калнишевського за власним сценарієм і також рік стоїть – нема коштів. Василь Портяк і Ярослав Гаврилюк підготували сценарій „Крути” – у Міністерстві їм навіть нічого не обіцяли. А скільки ще подій, постатей неохоплено! Та навіть ті кілька поставлених фільмів про ключові постаті української історії, до глядача практично не дійшли.
VІ. Три категорії кінопростору
Що ж помітного за останні півтора десятиріччя випущено за державні кошти? Які здобутки українського кіно в міжнародних масштабах.
Міжнародні нагороди дістало багато картин українських і українського виробницва, можна згадати „Настроювач”, „Шум вітру”, „Проти сонця”, „П’єса для трьох акторів”, „Засипле сніг дороги…”. Лідером стала 10-хвилинна анімаційна стрічка Степана Коваля „Йшов трамвай №9”. Трамвай виявився справді щасливим, обійшов фестивальний світ, здобув 16 нагород МКФ, в тому числі „Срібного ведмедя” на Берлінале.
Простір українського кіно я поділила б на три категорії. Перша – кіно, орієнтоване на глядача. Його найпомітніший представник – режисер і продюсер Олег Янчук з фільмами «Атентат», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей», не тільки знятими й показаними на фестивалях, а й випущеними на дисках, тобто, вони доступні глядачеві. Те ж саме можна сказати й про досвідченого Миколу Мащенка, який чомало років був директором Національної кіностудії ім. Олександра Довженка. До фільмів, адресованих масовому глядачеві, належить його історична епопея „Богдан Зиновій Хмельницький”, в якій визначні історичні постаті, українсько-польська війна ХУІІ століття, великі масовки. На фільм пішло 7 років важкої, копіткої праці. Глядач усе-таки його побачив, студія продала право показу телекомпанії «Інтер», і та випустила її на дисках і демонструвала на своєму каналі.
Наступна категорія – авторське кіно. Сьогодні у світі воно не втратило територію. Наприклад, Педро Альмодовар, зберігаючи власний стиль, бореться за широку публіку, робить виклик телебаченню. Чверть століття протистояли нівеляції фільми Еміра Кустуріци. Вони, як і фільми Тосіро Міфуне, вселяють надію в те, що особистість у кіно не зникне. В Україні такими авторами є Юрій Іллєнко та Кіра Муратова. Восени 2009 року Кірі Муратовій виповнилося 75. Знімає регулярно: за 17 років – 8 п/м і 2 к/м, всі вони є рафіновано-авторським. Муратова йде своїм незмінним шляхом, пропонуючи абсурд, декларує байдужість до глядача, але в останньому фільмі – „Мелодія для шарманки” – вона повернулась обличчям до нього: показала нещасних дітей як лакмусовий папірець, що показує моральне звиродніння багатіїв. Фільми її російськомовні. В останньому з’явилася одна україномовна жінка-бомж, експресивно зіграна Ніною Руслановою; цей персонаж розмовляє і навіть співає по-українськи. Це не новий прийом, відомий ще з радянських часів, показати, що українською розмовляють ущербні. Фільм здобув наг
ороди на Московському МКФ, на МКФ «Кіношок», помінований на «Ніку» як кращий фільм країн СНД.
Найбільш показовим в кіно авторському є сенсаційний фільм „Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Це складний для сприйняття (чим страшенно дратував глядача) і один, напевне, з найбільш резонансних українських фільмів за роки Незалежності. У Києво-Могилянській академії його показували тричі, і зал на 800 місць був переповнений.
Так само неабияке зацікавлення, особливо серед студентської молоді, викликав «Мамай» Олеся Саніна з його фантастичним зображенням і звуковим вирішенням.
До режисерів з високим іміджем належить і Роман Балаян, який залишився вірним собі, працює на тонких психологічних нюансах. Він як режисер і продюсер, керівник студії „Ілюзіон-фільм” тісно співробітничає з Росією, але останній фільм – „Райські птахи” – українського виробництва. За десять років – три фільми: „Два місяці, три сонця” (про відбиток чеченської війни на психології людей), „Ніч світла” і „Райські птахи”. В останньому виконавець ролі кадебіста Сергій Романюк здобув приз за кращу чоловічу роль на „Кінотаврі”.
Третя категорія – молоде кіно. Це переважно учні Юрія та Михайла Іллєнків, Бориса Савченка, Олександра Коваля та інших режисерів. Покоління 25-30-річних прийшло зі своїм власним баченням, на жаль, не дуже укорінене в традиції рідної культури (звідки й походять їхні творчі проблеми).
Правда, до повнометражного ігрового за державні кошти їх майже не допускають – їхня «парафія» – короткий метр. Хіба що Санін зі своїм «Мамаєм» проскочив. А Володимир Тихий, Віра Яковенко, Олександр Ітигілов, Тарас Ткаченко поставили ігрові телевізійні фільми на приватних студіях. Тарас Ткаченко цікавий документаліст – його героями є Іван Миколайчук, Володимир Івасюк, а в останньому (2009 рік) Святослав Гординський, який жив і помер у США.
Назагал, у сучасному молодому українському кіно чітко проглядається тенденція фемінізації: з’явилося багато жінок-режисерів. Якби у мене була можливість розподіляти кошти на фільми, то я насамперед залучила б Ганну Яровенко, Вікторію Мельникову, Інну Павлічук, Марину Горбач. Це професійні і перспективні митці. Яровенко особистість багатогранна – пише сценарії, знялась у фільмі «Las Meninas”, має талант розшукувати неординарних людей, які стають героями її фільмів. Її «Кіноманія», надзвичайно свіжа, динамічна, у 2005 році здобула одну з головних премій фестивалю документального кіно «Контакт». «Четверта хвиля» Вікторії Мельникової – цікавка документальна розповідь про причини сучасної української еміграції на Захід, про одного з емігрантів – композитора Володимира Зубицького, який, виїхавши до Італії, не втрачає контактів з Україною. Життєву силу і творчу потужність українців досліджує ще одна режисерка Інна Павлічук. Як дипломну роботу вона зробила професійний фільм «Кайрос» також на «Національній кінематеці», в якому виведено два образи – лікарки-барда Ольги Богомолець і фотохудожника Ігоря Гайдая. Цікава, невимушена форма висловлення й особливо цінний соціальний темперамент твору. Марина Горбач ще студентською роботою з непретензійною назвою «Банка» обійшла багато фестивалів, у тому числі й міжнародних, здобула нагороди, а її дипломна робота «Борг» за Євгеном Гуцалом – влучний соціо-психологічний портрет морального стану української людини.
Доречно згадати продюсера Світлану Степаненко, яка 20 років очолює студію «Кінематографіст», де останнім часом дебютувало багато молоді. Років п’ять тому з’явилася компапнія «SOTA Cinema Group», яку очолює молодий продюсер Олег Кохан. Він робить ставку на відомі імена й мистецьке кіно – успішно продюсував фільми Кіри Муратової, Романа Балаяна, польського режисера Кшиштофа Зануссі. Частину коштів дає держава, а частину він знаходить сам. У тому числі й за кордоном. Причому, робить це по-сучасному, грамотно. Працює за світовими стандартами.
Великі сподівання були на фільм «Кобзарі» Олеся Саніна. Було афішовано сюжет і обіцянку бізнесмена Тарути («Союз-Донбас») профінансувати його. Мав зніматися Джек Паланс. Але Паланса вже немає, Тарута з якихось міркувань передумав, а Санін п’ять років нічого не створює.
Серед молодих не всі чекають грошей від держави. Є приклади незалежного кіно. Впродовж 2009 року група молодих працювала над проектом «Арабески» і випустили 10 короткометражок. Грошей не просили ні в бізнесу, ні в держави, проявили
силу волі, амбіції і впевненість у власних силах. Вони спробували піднятися над обставинами і перемогли.
Нарешті, четверта категорія, хоча її можна віднести до авторського кіно. Йдеться про кіно неігрове: фільми Ростислава Плахова-Модестова „Останній гетьман” про Павла Скоропадського (студія „1+1”), „Техніка безпеки для тих, хто дивиться телевізор”, „Загублений рай”, присвячений Миколі Гоголю – це грунтовна, інтелектуальна розмова про важливі для українців проблеми. Як і фільм Анатолія Сирих „Не плач за мною, Аргентино” (про скульптора Михайла Грицюка). Ентузіаст Михайло Ткачук, за незначної підтримки діаспори, майже власними зусиллями зняв чудовий фільм про „зникаючу натуру”, записав ще живих учасників Норильського повстання – фільм „Загадка Норильського повстання” заслужено здобув Національну премію імені Тараса Шевченка.
Нарешті фільм, який став найважливішою кіноподією останніх років. Це «Живі» Сергія Буковського, режисера, який уже давно не сподівається на державну підтримку й, треба віддати йому належне, свого часу він зумів переконати телеканал 1+1 профінансувати 9-серійний фільм «Війна. Український рахунок», щоздобув Шевченківську премію. «Живі» (2008) приурочені 75-літтю Голодомору. Фонд «Україна 3000» фінансував фільм. Він успішно обійшов багато фестивалів і працює, безперечно, в інтересах української держави. Сергій Буковський – авторитетний режисер в масштабі міжнародному.
VІІ. Де можна побачити українські фільми?
Запитання традиційне. Іноді здається, що на українське кіно в Україні накладено табу. За цим стоїть насамперед економічна конкуренція. Крім того, Росія не полишає мрію про „единое пространство” – економічне, культурне, мовне – й активно заповнює Україну своїми ідеологічними продуктами: періодикою, книгами, виставами, естрадою, фільмами (якщо раніше вони були переважно кримінальних сюжетів, то сьогодні це ідеологічно-пропагандистсько продукція).
І все ж… Я згадувала прецеденти в прокаті („Помаранчеве небо”, „Владика Андрей”, „Богдан Зиновій Хмельницький”). Фільми молодих показують на фестивалях „Відкрита ніч”, студентському „Пролог” (проводиться нерегулярно), у програмі „Панорама українського кіно” МКФ „Молодість”. «Відкриту ніч» вже років 12 веде Михайло Іллєнко. В Києві, вночі, під відкритим червневим небом. Останні кілька років його транслював телеканал «УТ-1» й досі той, хто хотів побачити українське кіно, таку нагоду отримували. Крім того, фестиваль випустив свої фільми на DVD, учасники їздять з фільмами по містах України.
Відбуваються прем’єри в Будинку кіно і зрідка – показ на телеканалах. Прем’єри українських фільмів в Будинку кіно – це традиція, на дотриманні якої наполягаємо й ми, критики. Там двічі проводились Дні українського кіно, перший 2004 року, другий – 2008. А по областях-районах-селах, якщо десь показують, то завдяки ентузіазму кіноманів. На ринку фільмів на DVD з’являються й українські фільми.
Професійно займається прокатом фільмів Кіри Муратової згадана «SOTA Cinema Group».
Сьогодні, порівняно з 1990-ми у нас справи значно кращі. Окрім однієї – доступу до українського фільму. Моя давня мрія, аби в столиці України з’явився кінотеатр українського фільму, де показували б і прем’єри за участі авторів, і ретроспективи з коментарями фахівців. З цією пропозицією років п’ять тому я зверталася до Начальника управління культури міської адміністрації, але у відповідь одержала чиновницьку відписку.
Як бачимо, простір українського кіно, хоча й невідомого масовому глядачу, існує. З одного боку – нібито глибоке підпілля, з другого – він багатоманітний, подекуди цікавий та багатообіцяючий.
Нью-Йорк. 13 березня 2010
Презентація