November 10, 2007
 |
| проф. Міхаель Мозер |
Д-р Міхаель Мозер, професор Інституту славістики Віденського університету, відомий своїми працями у галузі східньослов’янського мовознавства, зокрема дослідженнями історії української мови. У 2005-2006 роках Шклярівський стипендіят (УНІГУ).
Редактор і член редколегій таких видань: “Україна модерна ” (Київ), “ Rozpawy komisji jezykowej” (Poland), “Greifswalder ukrainistische Hefte” (Germany), “Russische Kultur in Europa” (Austria).
За плідну і неординарну наукову працю в ділянці славістики здобув ряд ґрантів від НТШ-А, КІУС, УНІГУ, Міністерства освіти Австрії. Особливий ґрант від Австрійського Наукового Фонду на проєкт «1000 років історії української мови в Галичині».
Проф. Мозер автор 4-х моноґрафій, редактор і співредактор 6-ти книжок та понад 100 наукових публікацій.
На традиційному суботньому зібранні в НТШ-А у Ню-Йорку, 10 листопада, д-р Міхаель Мозер, професор Віденського Університету. виступив з надзвичайно цікавою доповіддю про перші букварі та читанки в Галичині. Вчений зосередився на шкільній освіті та мовній практиці в українських землях Австрійського цісарства в дев’ятнадцятому столітті. Д-р Міхаель Мозер, професор в Інституті славістики Віденського університету, відомий своїми працями у галузі східньослов’янського мовознавства і вже не вперше зустрічається з українською громадою Ню-Йорку.
 |
| проф. Міхаель Мозер, під час доповіді в НТШ-А |
Цим разом акцентувалося, що проти обставин її побутування в царській Росії українська мова того періоду мала в імперії Габсбурґів більш сприятливі умови для розвитку. Адже українська мова в Галичині повинна була служити потребам не тільки власне літературних жанрів, але й багатьох інших важливих сфер, зокрема й офіційних.
Унаслідок цього для австрійських українців мова набувала нових рис, обумовлених її ширшим жанровим репертуаром. До того ж у Галичині треба було, наприклад, мати підручники як для початкових шкіл, так і для новопосталого українського відділення університету у Львові. Там таки було випущено в люди кілька граматик української мови, починаючи від граматики Йосифа Левицького 1834 р. Поряд із цим греко-католицькі єпископи та митрополити повинні були розсилати пасторальні листи мовою, зрозумілою для пастви. Панегірики для високих духовних осіб також творилися на основі народнорозмовної мови. А вже 1848 року були перекладені на „руську“ мову як розпорядження самого цісаря, так і адресовані до нього петиції. Починаючи з 1849 цією мовою повинні були видаватися й австрійські закони.
Під час доповіді публіці були продемонстровані фраґменти з українських букварів різних авторів та редакцій, пояснено та прокоментовано мовні особливості окремих видань. В імперії Габсбурґів відвідування початкової школи для дітей відповідного віку було обов’язковим. Одним з головних завдань народної школи було виховання льояльного громадянина австрійської держави. Цим було продиктоване змістовне наповнення букварів, вибір сентенцій та текстів для читання. Букварі видавалися різними мовами, а зміст їх був частково майже один і той самий. Хоч як би це могло здатися несподіваним, але серед авторів букварів, написаних для простого народу і мовою простого люду, є й окремі особи, які традиційно зараховуються до „твердих москвофілів”, як от Богдан Дідицький.
У таких умовах питання про наявність у букварях якихось ознак т.зв. „язичія” ставитися не може, адже під ту пору ще не могло існувати загальновизнаних зразків мовного стандарту, – таким був один із висновків д-ра Мозера, переконливо обґрунтованих ним без жодного перебільшення якнайвишуканішою українською мовою. Завдяки доповіді, а особливо дотепним імпровізаціям професора під час відповідей на численні питання, присутні неначе перенеслися в університетську Европу епохи розквіту порівняльно-історичного мовознавства.
Пресова група НТШ-А
Міхаель Мозер (Відень – Мюнхен)
українська мова та освіта ранніх галицьких народовців
Протягом останніх років я переважно займався історією української м
ови в Галичині між 1772 та 1848/9 рр. та маловідомими пам’ятками цього періоду. Багато уваги приділяв галицько-руським букварям, що найчастіше ґрунтувалися на букварі перемиського діяча Івана Могильницького. 2006 р., натомість, дослідив буквар та читанки пізнішого періоду, 1871 та 1872 рр. та написав книжку про них. Виявилося, що саме на основі цих букварів, що постали в середовищі галицьких народовців, вперше можна було послідовно викладати народорозмовну українську мову, незалежно від тематики, в усіх чотирьох клясах початкових шкіл.
 |
| проф. Міхаель Мозер |
Уже галицько-руські букварі першої половини ХІХ ст. містили важливі народнорозмовні тексти, зокрема, коли в текстах ішлося про побутові справи учнів та галицько-руських селян. Варто наголосити, що еліта галицьких русинів уже в той час уявляла, що галицькі русини належали до того самого народу, що й „мало¬роси“ з Російської Імперії. Щоправда, найчастіше й білоруси вважалися частиною цього „руського або малоруського“ народу, який протиставився „великоруському або москов¬ському“, наприклад, в усіх передмовах галицьких граматик „руської або малоруської мови“. Загальновідомо, натомість, що „простий народ“ ще не мав тоді чітких уяв щодо своєї мовної та національної ідентичности.
Саме Могильницький, автор впливового букваря 1816 р., що був виданий в опрацьованому виді ще декілька разів, уперше довів самостійність „руської“ мови супроти польської та російської в своїй неоприлюдненій граматиці, та зокрема у своїй „Відомості о рускім язиці“ 20-х років ХІХ ст., що була опублікована в польському й російському перекладах уже до революції 1848 р. Проте про мову та націю в букварях для початкових шкіл не йшлося. Окрім цього, в букварях Могильницького не було цілком ясно, яку мову повинні були остаточно присвоїти школярі: чи „руську“ народну – чи все-таки іншу мову, насичену різними церковнослов’янськими елементами, що Могильницький вживав у всіх тих текстах, які торкалися більш віддаленої від селянського побуту тематики? Варто підкреслити, що народорозмовна мова в букварях Івана Могильницького, так само як усі інші галицькі народорозмовні тексти до 60-х років ХІХ ст., стояла на явно галицькому підґрунті. Мова Полтавщини й Наддніпрянщини ще не служила зразком для галицьких авторів, які знали „Енеїду“ Івана Котляревського, але явно не захоплювалися нею.
Як відомо, після революції 1848 р. найвпливовіші культурні діячі стали москвофілами. Їхні мовні погляди також виявляються в букварях та читанках для галицьких шкіл, що постали в 50-і роки ХІХ ст. Проте, коли наприкінці 60-х років австрійський уряд передав організацію галицько-руського шкільництва раннім народовцям, виявилося, що все-таки москвофіли – чи вони цього хотіли чи ні – підготовили були доволі непогані зразки букварів та читанок, на чийому ґрунті можна було вже зробити доволі гарні підручники для початкових шкіл. Не треба забувати, що й москвофіли написали цікаві твори на народно¬розмовній основі тоді, коли вони зверталися до „простого народу“. Проте, вони не вважали цю мову „літературною“, на відміну від.російської, яку вони хотіли поширювати серед молоді та зокрема серед галицьких еліт лише трохи пізніше, після першопочаткового викладання на основі більш-менш народнорозмовної мови.
Коли, натомість, галицькі народовці користувалися москвофільськими версіями букварів та читанок, вони досконало усвідомлювали, що мову цих зразків треба було досить сильно відредаґувати. Відповідні міри було прийнято досить успішно саме до 1871 та 1872 рр., коли постало перше покоління галицьких букварів та читанок, що справді ґрунтуються майже виключно на українській мові. Порівняння згаданих підручників з їхніми попередниками, що постали лише на два роки раніше, підтверджує, що саме мікроперіод між 1870 і 1871 та 1872 рр. мав величезне значення, при цьому ця дата цілком не випадкова, бо зосереджене опрацювання цих підручників саме в названий час можна вияснити також через те, що на всесвітній виставі у Відні 1873 р. австрійський уряд хотів показати здобутки шкільництва серед різних народів Австрії. Зокрема, в цікавому тексті з каталогу всесвітньої вистави 1873 р. Василь Ільницький, перший директор української Академічної гімназії у Львові, натякає на те, що вторування дороги для народної української мови вважалося важливим завданням дня.
Зрештою, букварі 1871 та 1872
рр. не просто написані народнорозмовною мовою, вони також досконало віддзеркалюють, наскільки галицькі народовці прийняли були ті норми, що були вироблені в підросійській Україні, зокрема в творах Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, що тоді стали дуже популярними в Галичині. Далі, ці підручники показують, яким чином галицькі народовці намагалися, крок за кроком, поширювати ці не-галицькі норми серед учнів „руських“ шкіл. Детальна аналіза мови цих букварів показує: Чим вища була кляса, для якої був передназначений буквар, тим ближчою мова була до нової літературної української мови.
„Українізація“ галицького варіянту народної мови фактично стосується всіх мовних рівнів – окрім ортографічної та лексичної.
Ортографія всіх букварів ще етимологічна, та в багатьох текстах усіх букварів іще вживано стару кирилицю. Варто наголосити, що супроти всіх забобонів, це аж ніяк не впливало на народорозмовний характер відповідних текстів: Ясна річ, гарну народнорозмовну українську мову можна також писати етимологічним правописом, та також стародавніми буквами. Так названа „фонетика“, натомість, переважно визначається тим, що вона відразу створює чітку відстань до російської мови. Окрім цього, правописи, що ґрунтуються на фонологічних засадах, завжди присвоюються легше ніж етимологічні. „Фонетичний“ правопис, натомість, було запроваджено до галицьких шкіл лише в 1893/1894 рр.
Щодо лексики, галицькі букварі містили ще багато виразно галицьких елементів – що, зрештою, не може дивувати, позаяк для багатьох тематичних сфер галичани фактично не мали до диспозиції жодних зразків з підросійської України. До букварів Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша, зокрема, також не можна було нав’язати –здається, зрештою, що галицькі букварі стоять на набагато вищому рівні ніж твори відомих письменників, зокрема, коли йдеться про дидактичні аспекти, але також, коли йдеться про саму мову.
Отож, букварі для перших трьох кляс початкової школи, що постали на основі москвофільських першовзорів, та зокрема ориґінальна читанка Остапа Левицького, належать до найцікавіших та найважливіших галицьких текстів своєї доби, коли йдеться про історію української мови в Галичині.
Окрім цього, вони вельми цікаві через зміст, бо майже всі букварі містять важливі елементи національного наративу українців. У цьому контексті зокрема читанка Остапа Левицького належить до найважливіших текстів свого часу, бо на її основі вчителі могли поширювати найсуттєвіші елементи українського національного наративу серед наступного покоління, починаючи від Київської Руси через Галицько-Волинське князівство аж до українського козацтва. Самостійність української мови наголошується так само як самостійність та соборність українського народу, при цьому мова цієї читанки найпослідовніше ґрунтується на не-галицьких нормах нової української літературної мови.
До сьогодення, галицькі букварі та читанки ХІХ ст. майже не досліджувалися. Якби моя книжка „Ruthenische Sprach- und Vorstellungswelten in den galizischen Volksschullesebüchern der Jahre 1871 und 1872“ переконала декого з читачів, що ці підручники – які були в руках стількох учнів цілого покоління галицьких українців – гідні нашої зосередженої уваги, тоді варто було її написати.