Европейська хартія мов, або хто і що загрожує сьогодні українській мові Павло Гриценко голова Відділу діялектології в Інституті української мови Національної Академії наук України, член Правописної комісії.

June 14, 2003

проф. Павло Гриценко

Розгляд проблем української мови, її сьогодення та ймовірних перспектив на найближче майбутнє є актуальним з кількох причин.

По-перше, з огляду на значіння української мови у житті нашого народу, а віднедавна – і держави; роль мови у кожному суспільстві є вагомою, проте в історії нашого народу місце мови і мовних прооблем особливе. Адже упродовж тривалого бездержавного й дезінтегрованого буття нашого народу, в умовах цілеспрямованих інтенсивних асиміляторських дій інших держав щодо мови, культури і народу в цілому українська мова залишалася інтегруючою й ідентифікуючою домінантою національного самоусвідомлення і самозбереження.

По-друге, сьогодні життя українського суспільства є динамічним, а вектори змін часто персоналізовані; тому стан і статус української мови, її реальні перспективи залишаються залежними від волі окремих осіб, передусім чільних політиків. Адже ще не досягнуто верховенства закону над правом сильного, а тому вкрай актуальним є спостереження над щоденним буттям мови, над змінами, що відбуваються у правовій, розпорядчо-адміністративній сферах щодо української мови; така увага дає змогу хоча б інколи запобігати прийняттю тих рішень, які можуть негативно плинути на буття української мови.

По-третє, за останні кілька місяців сталися важливі події, які можуть відбитися – позитивно чи негативно – на функціонуванні й розвиткові української мови. Це перші в історії України парламентські слухання функціонування української мови в Україні, які відбулися 12 березня 2003 р. (може, символічно, що в березневі Шевченкові дні?), та ратифікація українським парламентом Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка свого часу (2 травня 1996 р.) була підписана у Страсбурзі делегацією України і зараз, за другою спробою, ратифікована 15 травня 2003 р. Верховною Радою України і підписана як закон Президентом України.

Названі обставини спонукають нас до розгляду питання про стан і статус (за визначенням Ю.Шевельова) української мови сьогодні.

Отже, спершу про наслідки парламентських слухань.

Якщо коротко, то зазначимо, що більшість висловлених під час цих слухань думок і побажань знайшли своє втілення як положення документа – Постанови Верховної Ради і супровідних до неї Рекомендацій. Зокрема,

– у Постанові схвалено важливіші з положень, висловлених учасниками слухань;
– сформульовано доручення Урядові, зокрема урахувати зауваження та пропозиції слухань у процесі підготовки Державного бюджету України на 2004 р., у жовтні 2003 р. на “Дні Уряду України” поінформувати про виконання цих доручень Верховній Раді.

Найважливіші з рекомендацій стосувалися Президента України та Кабіінету міністрів.

Так виглядають основні положення Рекомендацій. Більшість із названого не викликає щонайменшого занепокоєння і вселяє надію на кращі перспективи щодо української мови.

Однак ці документи породжують і ряд питань. Насамперед, чому проблему для цих слухань сформульовано в такий спосіб (Про функціонування української мови в Україні), що увагою не охоплено українську мову поза Україною, хоча кожна з країн намагається в різний спосіб не полишати поза увагою як єдиноплеменників, так і тих, хто за ознакою мови долучається до мови, а значить – і нації. Наприклад, Проект постановления Государственной думы РФ “О государственном языке Росийской Федерации” (23.01.03) предбачає захист російської мови скрізь, де є т.зв. російськомовне населення. Тому питання захисту та збереження української мови на етнічних землях поза Україною не видається другорядним.

Сьогодні вже втратила свої значення рекомендація щодо перенесення ратифікації парламентом України Європейської хартії мов на пізніше, коли буде розроблемна правова база щодо функціонування мов в Україні; цей міжнародний документ уже ратифіковано, про що нижче.

Викликає сумніви, чи до 1 липня буде подано на розгляд ВР проект закону України про розвиток і захист мов в Україні.

Практика створення спеціальних структур при Президентові чи Кабінеті міністрів досі не була ефективною. Невідомо, чи буде наступна структура належним чином задовольняти нагальні потреби розвитку україської мови? (хоча маємо високо оцінений позитивний досвід роботи таких структур в РФ – віце-прем’єр
Валентиа Матвієнко, ректор СПб-університету як радник В.Путіна з проблем мовної політики: персоналізованість! Дм.Вас.Табачник?).

Таким чином, наслідки слухань не дають права заспокоюватися, а радше спонукають до наступних кроків, наступних дій; у зв’язку з чим підкреслимо, що записане положення про продовження слухань як періодичних – щорічно – зобов’язує нас до продуманих дій і чіткої злагодженої спрівпраці та участі в наступних слуханнях.

Питання Європейської хартії мов меншин.

Основні положення документа відомі; лише нагадаю, що вони зводяться до забезпечення національним меншинам (а це в Україні білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, росіська, румунська, словацька та угорська) про право на безперешкодне мовне забезпечення у сферах: освіти (початкова, середня, професійна, вища), у судочинстві, в адміністративній сфері та сфері публічних послуг, у засобах масової інформації, щодо прийому із сусідніх держав, (метропольних для національних меншин) радіо- та телепередач, а також щодо транскордонних обмінів. Не вимагає коментарів той факт, що забезпечення мовних потреб будь-якої людини – це її невід’ємне право, як і те, що реально задовольнити ці потреби у повному обсязі на практиці може виявитися не так просто. Водночас є самоочевидним, з реалізацією цих вимог звужуються можливості розвитку української мови, а несміливо й непослідовно здійснюваний процес українізації може бути значно уповільнений і згорнутий.

У зв’язку з викладеними тут міркуваннями спробуємо відповісти на кілька питань.

1. Чи справді українська мова в Україні є загроженою щодо свого майбутнього? На загал, це питання риторичне, оскільки жодна з мов не дана навічно, і за умови відсутності піклування про неї позиції навіть потужних мов можуть слабнути, і тоді для таких мов шлях один – у небуття; історія рясніє прикладами повного зникнення чи асиміляції до невпізнання багатьох мов світу. Нехтувати цими загальними постулатами щодо мовного розвитку, ставати на шлях самозаспокоєння – означає сприяти зниканню у часовій перспективі нашої мови. Вихід із цієї ситуації бачиться в одному – у конкретних продуманих діях, спрямованих на захист і поширення української мови.

2. Хто і що загрожує українській мові? У цьому випадку варто усі несприятливі фактори поділити на кілька типів.

Фактори внутрішньоукраїнські: а) відсутність державної мовної політики; про необхідність її розробки йшлося під час слухань у Парламенті, але по 12 роках незалежності ці пропозиції виглядають дещо запізнілими;

б) декларативність, позірність багатьох заходів і програм, які стосуються українськості в цілому та української мови зокрема; це неприпустимий сьогодні фестивально-карнавальний, а не повсякденно-робочий стиль розв’язання багатьох питань розвитку мови, звідси – таке поширене явище, як політичні спекуляції, особливо на виборчих перегонах, навколо питань мови;

в) значне пониження всього національного, і української мови зокрема, на сучасній шкалі цінностей пересічного українця (про це свідчить преса, спецопитування; власні спостереження), які є віддзеркаленням демонсрованої байдужості владних структур та значної частини депутатів Верхової Ради до цих питань, а в цілому – виявом відсутності національної політики;

г) зміна вектора престижності з російської на англійську мови для престижу мови української не дало нічого, за винятком великої кількості виправданих, а частіше – невиправданих запозичень з англійської;

д) недопустимо низький рівень української науки про мову, особливо стосовно дослідження соціомовних процесів; соціолінгвістика залишається периферією українського мовознавства, а про мовну стратегію, мовне планування, розробку механізмів реалізації рекомендацій науковців на загальнодержавному рівні сьогодні годі й говорити.

Фактори зовнішні зводяться до тих дій, які хоча й вібуваються поза Україною, однак впливають на розвиток української мови. Розвиток української мови як складова загального розвитку України може бути толерована поза Україною настільки, наскільки це не шкодить інтересам наших сусідів, не спричинює їм додаткових клопотів, особливо ж – якщо не зачіпає мовним ідеалам цих держав. За умови постійного декларування підтримки положень Євроейської хартії мов нашими сусідами на практиці далеко не все просто із забезпеченням прав українців на свою мову і свою кул
ьтуру. Не можна сказати, що такий стан речей особливо турбував керівництво нашої держави. Тому можливість посилення ролі української мови в Україні і, як проодовження і наслідок цього процесу – посилення ролі української мови за межами України, на історичних українських землях, не викликатиме особливого захоплення сусідів.

Що ж стосується російськомовно присутності і тиску в Україні – вони є і залишаються вагомим фактором зниження ролі української мови в житті нашої держави, поступового руйнування структури української мови; з прийняттям згадуваної Хартії мов цей вплив об’єктивно буде лише посилюватися.

Бачення чинників розвитку української мови сьогодні – це не пошуки винних, а передумова формування стратегії устабілізування української мови, розширення її функціонального поля. Твердження про те, що прийняття Хартії мов не вплине негативно на розвиток української мови, не мають під собою підстав. Адже розподіл функціонального поля між українською та мовами меншин регіональними мовами (в окремих регіонах чи сферах спілкуавання, комунікативних ситуаціях) означає відбирання частини функцій в української мови. А можливість обходитися у багатьох сферах спілкування без української мови означає втрату стимулів до опанування українською мовою. Тому на часі розробка правової бази функціонування мов в Україні, і насамперед – мови державної, української, бази, яка б убезпечила б цю мову від загрози редукції сьогодні і в найближчому майбутньому.

Після доповіді відбулася довготривала дискусія.

д-р Орест Попович Михало Пилипчук

д-р Юрій Слюсарчук д-р Святослав Трофихенко

Ольга Кузьмович,
журналіст г-ти “СВОБОДА”
Петро Часто,
журналіст г-ти “СВОБОДА”

д-р Юрій Трухлий