Вечір пам’яті проф. д-ра Омеляна Пріцака (1919-2006)

October 21, 2006


Наукове Товариство ім. Шевченка
Український Науковий Інститут
Гарвардського Університету
Фонд Катедр Українознавства


У програмі виступили:

д-р Орест Попович
(Наукове Товариство ім. Шевченка)
д-р Майкл Флаєр
(Гарвардський Університет)
д-р Григорій Грабович,
(Гарвардський Університет)
д-р Зенон Когут
(Альбертський Університет)
о. д-р Борис Ґудзяк
(Український Католицький Університет)
д-р Франк Сисин
(Альбертський Університет)
д-р Любомир Гайда
(Гарвардський Університет)
д-р Роман Процик
(Фонд Катедр Українознавства)


Вступне слово Ореста Поповича.
В президії: Майкл Флайєр, о. Борис Ґудзяк, Зенон Когут,
Григорій Грабович, Франк Сисин, Роман Процик, Любомир Гайда

Орест Попович

Вступне Слово на Вечорі Пам’яті
проф. Омеляна Пріцака

Цього року наше Товариство зазнало особливо великих втрат. 10 червня тут в цій залі ми відзначили пам’ять професора Володимира Стойка, історика, і члена Управ НТШ. Після того, з далекого Мілвоке прийшла вістка, що там упокоївся ще один наш член, проф. Роман Дражньовський. Зі ще дальшого, але завжди близького нашим серцям Львова, ми довідалися, що там відійшов у вічність член НТШ проф. Микола Колесса, патріярх української музики. А знову ж в Дітройті ми втратили члена Управи місцевого осередку НТШ-А та дуже активного громадського діяча, інженера Василя Колодчина.

Кожна з цих втрат болюча – передусім для рідних і близьких Покійного. Кожна з них створила прогалину, що її нелегко заповнити в нашому Товаристві і в громаді. Але нас цього року застукала ще одна втрата – та, якій ми присвятили цей вечір – втрата, яка своєю вагомістю для української науки і громади переходить в зовсім інший вимір.

Бо у випадку професора Омеляна Пріцака ми вшановуємо не тільки члена і Почесного члена НТШ-А, не тільки видатного українського вченого орієнталіста та історика, не тільки чужинецького члена НАНУ і директора її Інституту Сходознавства, не тільки науковця світового рівня, але й неперевершеного організатора української науки.

Іменно задля того останнього внеску, Омелян Пріцак закарбувався навіки в пам’яті української громади Північної Америки. Наша громада не забуде того, що то з ініціятиви Омеляна Пріцака постав Центр Українськиї Студій у Гарвардському Університеті – три катедри українознавства – української історії, філології і літератури – та Український Науковий Інститут.

У ті часи, коли українська тематика не була в Америці особливо популярна, а ідея незалежної України видавалася нереальною фантазією, для такого почину потрібно було далекосяжної візії і особливої відваги. Омелян Пріцак виявив саме таку візію і відвагу для започаткування Гарвардського проєкту, а відтак і працездатність та організаторський талант, щоби той проєкт зреалізувати.

Він зумів зібрати навколо себе одержимих людей, які зґальванізували українську громаду в Північній Америці до небувалих для неї пожертв на фонди для заснування тих трьох катедр і Наукового Інституту в Гарварді. Як місток між Гарвардом і громадою ті активісти створили Фонд Катедр Українознаства, який блискучо виконав своє завдання збірки грошей на Гарварський проєкт. До другого покоління тих одержимих належить сьогоднішній екзекутивний директор Фонду Катедр Українознавства, присутній тут д-р Роман Процик, який є також Віце-президентом і Науковим Секретарем НТШ-А.

Програма українознавства в Гарвардському Університеті піднесла українську науку до світового рівня. Так можна би в загальному сенсі підсумувати заслуги і спадщину Омеляна Пріцака. Але говорячи більш конкретно, про наукові кадри, він виплекав, прямо або посередньо, ціле нове покоління науковців в галузі україністики; а знову ж вони – випускники його школи – одні продовжували засновані ним програми в Гарварді, а другі потворили та очолили нові центри українознавства деінде. Метафорично тут можна застосувати термін з ядерної фізики, сказавши, що в розвитку українознавства Омелян Пріцак пустив в рух ланцюгову реакцію.

Сьогодні ми маємо привілей гостити тут посеред нас багатьох з тих видатних науковців в галузі україністики та провідників української науки, які в різні способи по
в’язані зі школою Омеляна Пріцака. Це або його колишні студенти-докторанти, або наукові спіробітники, або наступники на заснованих ним постах, або і одне, і друге, і третє. Кожен з них виступить пізніше в програмі зі своїми спогадами про Омеляна Пріцака.

З наступників Омеляна Пріцака присутній тут д-р Майкл Флаєр, теперішній директор Українського Наукового Інституту, як і професор катедри української філології, що її заснував Омелян Пріцак. Бере участь в нашій програмі також і колишній наступник на пості директора УНІГУ (1989-1996), д-р Григорій Грабович, професор катедри української літератури в Гарварді, яку також заснував Омелян Пріцак.

Є тут при столі 2 заступники директора УНІГУ – теперішній заступник, д-р Любомир Гайда, який був першим докторантом в професора Пріцака, і раніший заступник директора, д-р Франк Сисин. Він – також колишній докторант проф. Пріцака, а відтак – його близький співробітник на протязі 20 років. Сьогодні д-р Сисин є директором Центру Досліджень Історії України ім. Петра Яцика при Альбертському Університеті.

З інших колишніх докторантів, які працювали під проводом проф. Пріцака, беруть участь в нашій програмі д-р Зенон Когут – сьогодні директор Канадського Інстиутут Українських Студій та отець д-р Борис Ґудзяк – ректор Українського Католицького Університету у Львові.

Накінець, маємо тут представника тих активістів, без яких не було би ні Гарвардського, ні інших центрів українознавчих студій – а це представлений раніше екзекутивний директор Фонду Катедр Українознавства, д-р Роман Процик.

Про кожного із представлених мною учаників програми Ви почуєте далеко більше даних безпосереньо перед їхніми індивідуальним виступами.

Узявши до уваги тільки предсталений тут людський доробок Омеляна Пріцака, його спадшина є очевидно така живуча і життєдайна, що наша сьогоднішня програма не повинна буди вечором жалоби, а радше святом відзначення його життя, яке він провадив так успішно з прицілом на майбутє української науки.


Майкл Флайєр,
НА СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА (1919 – 2006)

Майкл Флайєр

Пані та панове!
Шановна громадо!

Від імени своїх колеґ, студентів та співробітників Інституту дозвольте мені подякувати Товариству імені Шевченка в Нью-Йорку за цю нагоду бути спів-спонсором поминальних зборів на честь нашого першого директора, славної пам’яті професора Омеляна Пріцака.
На відміну від багатьох моїх колеґ, що зібралися тут для вшанування пам’яті професора Пріцака, я познайомився з ним коли він вже був на схилку своєї кар’єри. У 1989 році я приїхав з Каліфорнії до Гарварду, щоби читати курс лекцій, а професор Пріцак того самого року виходив на пенсію. Й саме тоді він вирішив зосередити свою енергію на відновленні орієнталістики в Україні, тому з відколи в 1991 році я перебрався до Кембріджу, ми бачилися лише час від часу. Але всі ці роки із розмов та з письмових свідчень тих, кому пощастило працювати з ним, я весь час дізнавався багато нового про його життя й надзвичайно плідну наукову діяльність. І його наукові й життєві здобутки викликали у мене глибоку повагу і захват. Тому зараз я хотів би поділитися з вами деякими своїми думками з цього приводу.

29 травня 2006-го року від нас пішов один із велетів українознавства, Омелян Пріцак, професор-емерит катедри української історії імени Михайла Грушевського Гарвардського університету. Всі ми, працівники й співробітники Інституту, гостро переживаємо смерть професора Пріцака, який відіграв ключову ролю не лише у створенні УНІГУ, але й у виробленні та запровадженні тієї моделі гуманістичного підходу до історії та культури України, яка витримала випробування часу і потепер лишається рушійною силою світової науки.

Можна виділити чотири головні риси характеру професора Пріцака, які забезпечили успіх його ґрандіозного пляну. А саме – ерудиція, ясне бачення мети, енергія та віра в своє покликання. Скоріше за все, вже під час своїх юнацьких зайнять тюркологією у Львові, Києві, Берліні та Ґетінґені у Пріцака склалося чітке уявлення про Україну, яке виходило за межі кордонів, що їх накреслили політики, кордонів, які постійно мінялися в ході то військових, то мирних перепетій історії. В його уявленні Україна була тим простором, на якому різні етноси та культури постійно контактували між собою. І цю країну не мож
на збагнути без урахування історії та культури як її українського ядра, так і всіх земель і народів, з якими впродовж свого буття співіснували українці.

Прекрасно розуміючи, який гнітючий вплив мало втручання уряду на українознавство в Україні та за її межами, Пріцак, переїхавши до Сполучених Штатів, сформулював своє бачення того, якою повинна бути ця галузь науки за умов вільного академічного світу. Його візія з самого початку передбачала створення такого наукового дослідницького інституту, який би не мав аналогів у тогочасній Центральній та Східній Европі, інституту, який би здійснював викладання у трьох ключових, на його думку, напрямках гуманістично спрямованого українознавства: історії, літератури та філології. Пріцак розумів, що треба також починати з конкретних наукових проєктів у кожній з цих галузей, приділяючи особливу увагу публікації базових текстів, без яких неможливо осмислити витоки й розвиток української історії та культури. Саме Пріцакові ми завдячуємо осмислення, формулювання та будівництво основ американського українознавства, а саме – ідею Інституту, трьох його катедр, створених на основі трьох «залізних» фондів – ендавментів, цілу низку важливих публікацій, таких, зокрема, як Harvard Ukrainian Studies, та бібліотеку, що містить безліч джерельних матеріялів, без яких неможливі ні викладання, ні дослідницька праця.

Але ерудиція та усвідомлення мети самі по собі не могли б дати таких результатів. Починаючи з кінця шістдесятих років, Пріцак, разом із Фондом Катедр Українознавства, невтомно працював над тим, щоб серед українських громад Північної Америки та Европи зібрати гроші на створення Інституту, трьох катедр та української бібліотечної збірки. Він особисто об’їздив десятки міст і містечок Сполучених Штатів і Канади, особливо на Сході та Середньому Заході, виступав перед громадою, розповідаючи про свою ідею українознавчих студій, і переконував людей у нагальній потребі та стратегічній користі від здійснення цієї мети. І українська громада відповіла на його заклик з нечуваними завзяттям і щедрістю. Жодна зі слов’янських діяспор Америки не може похвалитися подібними здобутками. Переконливість Пріцака, той ентузіязм, із яким він обстоював ідею створення українознавчої програми в Гарварді, схилили на його бік найвищих посадовців університету. Віра Пріцака в неминучий успіх цього пляну дала йому силу майже десятиліття боротися за здійснення своєї мрії. Інакше б ця мрія ніколи не стала реальністю.

Міркуючи над ролею професора Пріцака в успішному розвитку українознавства в Гарварді та за його межами, я не можу не згадати про Майкла Фарадея, одного з найбільш впливових світових вчених-експериментаторів. Фарадей, зокрема, винайшов електро-двигун, ґенератор, динамо-машину і трансформатор. І при цьому створив нову науку – електро-хемію. Професор Пріцак був однією з таких динамо-машин, живим перпетум-мобіле або, як його називали колеґи, «торнадо». Він мав ґрандіозні мрії, він ніколи не здавався й завжди домагався їхнього втілення. Отже, коли я думаю про Пріцака, мені згадується Фарадей, який на такі випадки мав свій афоризм: “Nothing is too wonderful to be true” (Нема таких чудес, які б не стали дійсністю). Й Пріцак міг би підписатися під цими словами.

Григорій Грабович о. Борис Ґудзяк
Любомир Гайда Під час доповідей
Франк Сисин Зенон Когут

Роман Процик
В пам’ять про проф. Омеляна Пріцака

Роман Процик

Моє знайомство з проф. Пріцаком спирається на співпрацю проф. Пріцака з Фондом Катедр Українознавства, громадською організацією, яка займалася збіркою фондів і
укладанням основоположних документів для створення центру українських студій в Гарвардському Університеті.

Правдоподібно, мій погляд на проф. Пріцака упереджений леґендами і фактами, які я перебрав від Богдана Тарнавського, довголітнього Екзекутивного Директора ФКУ, обов’язки якого я виконую сьогодні, і Степана Хемича, засновника і голови ФКУ.

Для ФКУ, і з перспективи громади, проф.Пріцак був людиною унікальною. Його завжди було цікаво слухати. У виступах чи у приватних розмовах, його погляди представляли найчастіше найбільш широку перспективу на будь-яку тему. Його ерудиція і знання захоплювали слухачів до тої міри, що не могли не притягнути їх на бік проф. Пріцака.

Ось кілька прикладів, які назавжди залишилися у пам’яті:

Ми, які виростали на еміґрації, у своєму розвитку шукали леґітимізації свого українського коріння, бо майже ніде в американському оточенні не фіґурувало українське ім’я. Пропозиція проф. Пріцака створити центр українських студій у відомому американському університеті, в Гарварді, поставило цю проблему леґітимізації на найвищий рівень, принаймі з перспективи науки. Проф. Пріцак уважав, що до студій історії України потрібно підходити з широким знанням сусідніх культур, що включає туркологію, арабістику, добре володіння історією Польщі, Росії, Німеччини і так далі. Історію України всі повинні трактувати так, як трактується у науковому світі історія Франції, Англії, Італії. Те саме стосується й історії нашої літератури та мови. Коли взяти до уваги важливу ролю науки у творенні національної свідомости та історичної пам’яті, то ідеї проф. Пріцака мали високу актуальність.

У своїх популярних статтях і громадських виступах, проф. Пріцак подавав повноцінний і цікавий образ української культури. Його пояснення історії України мало сенс і практичне пристосування до сучасного. Коли на початку 1980- х років совєтська наука висунула черговий обман – штучний ювілей 1500 років від часу заснування Києва, то проф. Пріцак скритикував цю тезу на сторінках журналу Сучасність, подавши не тільки наукові арґументи, але одночасно, і контра-тезу про правдиву ціль штучного ювілею, а саме відвернути увагу і ресурси України у сторону неконсеквентної події, щоб дати Москві право на монополію над правдивим ювілеєм тисячоліття хрещення Руси.

Було неможливо стримати проф. Пріцака в пресі, чи в публічних виступах, і це ґарантувало жваву полеміку нераз з відомими членами громади, як проф. Левом Шанковським, проф. Михайлом Папом, проф. Дмитром Штогрином, проф. Олександром Грановським. В контексті контроверсії про 1500 ліття Києва, як можна було уважати, що Київ не був таким давнім містом коли, як писав Остап Вишня, перший українець з’явився на земній кулі ще кілька років до Адама і Еви.

Практично пропозиція проф. Пріцака щодо тисячоліття полягала частково в тому, щоб видати корпус найважливіших українських писемних пам’яток, які б представляли тисячу років християнської культури на Україні. Так постало видання п.н. Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства, томи якої і тепер з’являються у видавництві Гарвардського Університету.

І тут, знову, вражає спроможність проф. Пріцака концентрувати свою увагу на основній справі та на її втіленні. Готувалося перше в історії українське видання тексту літопису «Повість временних літ». Тяжко повірити, що такі історики, як М. Грушевський, були змушені цитувати текст найдавнішого українського літопису лише з російських джерел, бо жодних українських видань тоді ще не було. Інститут турбувався тим, як представити українське відношення до цієї пам’ятки після століть впливу російської науки щодо цього літопису. Але у першому реченні ступу до цього видання, проф. Пріцак пише: у 1852 р. провідний польський історик Авґуст Бєловский,.. запросив Івана Вагилевича (члена Руської Трійці) до співпраці над польським виданням Повісті… Вже одним цим реченням він переорієтував ввесь нарис на західній, український досвід вивчення пам’яток, а опісля увів інформацію про російську школу.

Під час доповідей Під час доповідей

Відвага і настирливість проф. Пріцака зафіксована у його частих заввагах, які він давав вченим, навіть поважним колеґам по-фаху під час семінарів: I beg y
our pardon, but you mean Rus’, nor Russia…

Арґументація проф. Пріцак могла відрізнитися від поглядів громади. Коли почалася дискусія у 1980-х рр. про те, як в науковому просторі відзначити 50-річчя Голодомору, то було поставлено цілу низку арґументів проти цього відзначення: всі важливі джерела про Голодомор треба буде поставити в рівень дослідженням Голокосту, а це нереально; у світі нема зацікавлення голодоморами, про що свідчив слабий розголос в медії про масове винищення населення Камбоджії диктатором Пол-Пат при кінці 1970-х рр. І останнє – ще живі свідки, отже ще зарано писати історію! Але вкінці було знайдено ідеальний на той час плян – запросити Роберта Конквеста написати монографію про Голодомор і затруднити йому до помочі молодого історика, яким був Джім Мейс. Як український Гарвард увів студії Голодомору в західню науку – відомо кожному.

За безчисленні години інтенсивної і відповідальної праці; за теоретичне поставлення концепції Центру Українських Студій і за швидку і вправну її реалізацію, використовуючи зв’язки а також своє знання гарвардського адміністрування; за клопоти про долю української науки і за старання поставити її на найвищому рівні – за це все ми складаємо професорові Омелянові Пріцакові щиросердечну подяку. Свою вдячність і визнання, напевно, висловлять могутніше від нас майбутні покоління, які будуть вивчати історію українського чуда в Гарвардському Університеті.

Василь Махно, Франк Сисин, Орест Попович, Зенон Когут,
Григорій Грабович, о. Борис Ґудзяк, Роман Процик, Василь Лопух

Микола Ненадкевич, Орест Попович, Евген Перуняк Франк Сисин, Юрій Шевчук, Мирослава Знаєнко
Галина Гринь і Марія Ревакович Анна Процик, Юрій Шевчук, o.Борис Ґудзяк