On behalf of the Board of the Shevchenko Scientific Society in the U.S., I extend my sincere greetings on the occasion of Ukrainian Independence Day—year 30 of this latest iteration of Ukrainian statehood, conferred on August 24, 1991.
As we know, these have been difficult times for Ukraine. It is entering the eighth year of a brutal war on its eastern border that has claimed over 13,000 lives. The country faces great internal challenges, a legacy of its Soviet past, where a mechanism for equitable distribution of wealth has yet to be established: it remains by far one of the poorest countries in Europe when looked at by per capita earnings—not because of lack of resources or skill but because it is a captured state, where the nomenklatura of Soviet times has morphed into a new oligarchic class with a stranglehold on resources, the judiciary, and law enforcement—and fledgling democratic institutions are not strong enough to dislodge it. Every decade or so the people rise up in protest, but the prospect of lasting change is elusive.
Recent years show promise of a better future: improved local governance, a proliferation of grass-roots civic organizations, an influx of Western aid and expertise, visa-free travel to Europe, new generations of students coming up through the ranks and traveling the world, the gradual return of the Ukrainian language and culture to the public sphere—and, above all, the quiet determination of the general population to persevere, to finally break through to a fair and just society despite the odds. All this fills us with great hope and pride in this wonderful country we know and love called Ukraine.
As scholars, we must be mindful of our need to look with unflinching honesty at the real state of affairs and not to gloss over deep and persistent problems because it is easier. Real change is hard, it demands decades of sustained effort and there are still many things to be done before true independence is achieved. Each year, however, brings a new cohort of young intellectuals and professionals to swell the ranks of those who care, a bounty of new works of scholarship, of literature, arts, and sciences, new inventions, and a growing understanding of the value and meaning of an independent state despite occasional near-catastrophic decisions.
On this Independence Day, let us remember the millions who have, over the centuries, laid down their lives for Ukraine’s future—or in the powerful words that come to us from the American Declaration of Independence: “pledged their lives, fortunes, and sacred honor” to the goal of Ukrainian independence, and let us rededicate our own efforts to our present and ancestral homelands and to a better future for all.
Happy Independence Day!
Halyna Hryn
President
REFLECTIONS ON 30 YEARS OF INDEPENDENCE
ДО ТРИДЦЯТИЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТИ
Григорій Грабович, Cambridge, MA
Тридцятьліття зобов’язує. Це не лиш кругла дата але мабуть всюди і для всіх вже вік дозрілости, ознака дорослости: в такому віці молодіжні прогріхи відступають в тінь і речі вимірюються категоріями мужніння, серйозности. Наступає час підсумків, хай навіть попередніх. Вони, щоправда, завжди на часі, але особливо потрібні коли мова про цілу країну, твою країну, яку пам’ятаєш від самого її народження а до того довгого очікування і потім довгої підтримки-опіки, немов того ж немовляти. (Кожен звісно на свій лад і в міру своїх можливостей.) І коли мова про серйозність—в житейському, але і в трансцендентному ключі також—нагадуються слова Апостола Павла із його Першого послання до Коринтян: “Коли був я малоліток, то яко малоліток говорив, яко малоліток розумів, яко малоліток думав; як же став чоловіком, то покинув дитяче” (13,11) (переклад Куліша).
Біда тут тільки з тим, що на поміч осмисленню зазвичай також урухомлюються метафори, образи і схеми, які це осмислення формують і починають панувати над ним, і над нашим мисленням-мовленням. Бо хоч і звично і затишно думати образами—і саме тропи нас переконують, не гола лоґіка, бо вона без риторики по суті безпомічна—але країна не є немовлям або малолітком, не іконою на плакаті або так чи інакше забарвленою цяткою на мапі світу, а структурою, плетивом цінностей і навиків, способів діяння, традицій і консенсусів, і безлічі гравців від одиниць до груп, еліт і крипто-еліт, інституцій і дискурсів і конкретного місця, клімату, краєвидів тощо. І все це постійно тримати в голові—неможливо. Але водночас необхідно періодично намагатися це робити—зокрема коли є потреба покинути, як казав апостол, дитяче. На це власне і є ювілеї—нагода поглянути на суть речей, подивитися де ми є і як ми тут зайшли.
Якщо призадуматися, то бачимо як владно різні метафори оформлюють і суть явища і процес нашого осмислювання його. І так у Шевченка: наприклад, Україна в його поезії часто містилася, не виключно, річ ясна, у архетипі покритки—адже як інакше збудити у читача приспане співчуття і потім потужне відкриття своєї власної тотожності і упослідження і солідарності із власним народом? Таким чином сам процес інтегрування прочитаної чи заслуханої поезії стає дозріванням чи прозріванням. І це постійно повторюється. Ті, хто пам’ятають давні часи перших ювілеїв Незалежности напевно пригадують як часто тоді звучав біблійний топос манівців, блукання у пустині після того, як Мойсей вивів євреїв із єгипетської неволі але не ввів ще на обітовану землю: за священним підрахунком процес вичавлювання (чи пак вивітрювання) рабської ментальности мав тривати сорок років. З часом, однак, цей троп почав втрачати переконливість—бо роки йшли а рабство не вивітрювалося… В кожному разі його (троп блукання) якось з часом щораз менше згадують (може він перевівся, або замало слідкую за Фейсбуком; а може критичні метафори вже взагалі не у фаворі).
Є ще повсюдна метафора сизифової праці (її також можна назвати парадигмою або взагалі законом природи). Мене вона зокрема переконує бо нагадує власний, живий, не абстрактний досвід і певну закономірну циклічність речей і універсальний закон інерції—який постійно нагадує, що важко міняти будь що, а зокрема настанови і навики, які глибоко закорінені в культурі чи то якоїсь інституції чи цілої країни. І скрізь воно про себе заявляє—як ось тепер у Афганістані, де якраз тепер коли це пишу—після двадцятилітньої війни і трильйона витрачених доларів (це тисяча мільярдів) усе повертається на круги своя, тобто американці і їхні клієнти тікають, талібан утверджується, а Росія і Китай торжествують. І на що пішли ті гроші, а зокрема смерті і страждання?
Чи є такі моменти і у нас, на шляху нашого тридцятиріччя ? Чи навпаки все воно на одній висхідній і на шляху до світлого майбутнього? І головне, чи варто тепер про це згадувати? Адже кругом свято, люди в доброму настрої—а тут якийсь іспит совісті абощо. Гадаю, що варто. І саме тепер коли дехто інший лиш блаженствує—бо інакше разом з ними забаламутимо самі себе власною аліліуйщиною, своєю дитячою потребою самозвеличання—і оминанням важкого. Бо на широкому шляху нашої Незалежности різне бувало—і світле і часами зовсім темне—і все це треба вміти осмислити, навчитися з власного досвіду і через те стати розумнішим, більш певним себе, більш життєздатним.
[Вступний уривок із довшого огляду-підсумків з нагоди тридцятьліття української незалежности.]
Lydia Bodnar-Balahutrak, Houston, TX
This year’s 30-year anniversary of Ukraine’s Independence is a monumental tribute to the undying will of the people of Ukraine in their commitment to form a democratic, free, and sovereign country, with rule of law and respect for human rights.
Since the Declaration of Independence in 1991, Ukraine has not experienced a smooth transition from Soviet colonialism. The country’s sovereignty is constantly challenged by Russia’s meddling, incursions and invasion, and its well-being is usurped by traitorous oligarchs and corrupt leaders. And yet, despite these pressures, Ukraine’s powerful grass-roots movements have been remarkably vigilant and active in cultivating allies while recognizing and staving off enemies, both within and outside its borders.
Ukrainians’ unwavering belief in democracy propelled the 2004 Orange Revolution and then the 2013-14 Revolution of Dignity. Both began as peaceful activist protests, then grew into powerful instruments of positive change. Ukraine is rightfully seen as a beacon of hope for Eastern European authoritarian countries like Belarus, who aspire to freedom.
As a Ukrainian-American artist, I’ve drawn inspiration from these pivotal turning points in Ukraine’s recent history. Conflating text with imagery, I construct visual narratives that address Ukraine’s current and past events. In Fire and Ice (Maidan) I pay homage to the Revolution of Dignity, to the people who protested against their corrupt authoritarian government, to the heroes who fought for a more just and free society, a New Ukraine.
After 30 years of independence, it’s time for us to initiate a discourse about Ukraine’s past, present and future, to assess its strength and values and to celebrate its grass-root successes.
Соломія Івахів, New Haven, CT
Багато людських жертв принесла Україна до відновлення своєї незалежності. Не одне покоління українців йшло цим довгим й непростим шляхом боротьби. Долучилася до цього переходу, певною мірою, і моя ґенерація. Особливо закарбувалася в пам‘яті поїздка на святкування 500-річчя Козацтва, що відбувалося на Придніпров’ї за участі десятків тисяч учасників з цілої України та Кубані, депутатів Верховної Ради Михайла та Богдана Горинів, Валерія Івасюка, Миколи Поровського, Володимира Яворівського, Івана Зайця, Сергія Головатого, заступника голови ВР Івана Плюща, істориків Олени Апанович, Михайла Брайчевського, поета Івана Драча та інших. Численні заходи в Нікополі, Капулівці, багатокілометрова колона учасників святкувань через греблю Дніпрогесу до острова Хортиця з голосним скандуванням «Запоріжці годі спати- Україна всім нам мати» та « Геть союзний договір». Переїзди незліченних автобусів з тоді ще неузаконеною національною символікою- синьо жовтими прапорами та тризубами, привітність місцевих селян, які щедро частували гостей харчами й просили залишити їм національні символи. Місцева влада Капулівки, поблизу якого було облаштоване наметове містечко, приготували вздовж дороги оформлення радянськими атрибутами, які за ніч цілковито щезли, натомість на їх місці з’явилася національна символіка.
19-го серпня о 6-їй годині ранку ми почули цю звістку у Коломиї, куди наша родина поїхала святкувати Спаса. Реакцією людей був не страх, а налаштованість до подальшої боротьби. Через чисельні воєнізовані патрулі на дорогах ми поверталися до Львова, в якому вже формувався осередок можливого спротиву подальшим діям агонізованого режиму. Путч загас, ми вирушили на відпочинок в Закарпаття , де і почули проголошення Акту Незалежності України. Пам’ятаю відчуття схвильованості, коли ми поїдали очима телевізійне транслювання засідання Верховної Ради. Ці хвилини очікування оголошення тексту Акту та його схвалення здавалися вічністю. Вічність, на яку чекали десятки років мільйони українців. На превелику радість референдум 1 грудня 1991 року переконливо підтвердив цей Акт.
1991 року я була запрошена до участи в другому турі Конкурсу юних музикантів ім. С. П. Дягілєва, який мав відбутися 26 серпня в будинку графині Шувалової у Москві. Організатори підтвердили, що конкурс, незважаючи на криваві події (21 серпня танки розчавили трьох протестантів), таки відбудеться. То ж, 24 серпня ми стали свідками багатотисячного похорону цих людей. А тим часом на телебаченні так званим російським демократам Собчакові, Руцкому, Станкєвічу не вкладалося в голові, як Росія може існувати як держава без України. Воістино, російський демократизм завершується тоді коли з’являється тема незалежності України.
З Днем відновлення державної Незалежності, Україно! Ми тебе любимо у всіх куточках нашої планети і намагаємося донести світові Твою славу і правду.
Микола Дупляк, Camillus, NY
Я виріс на польському засланні над Балтійським морем. У школі вчили нас польського патріотизму. Українців, — жертв злочинної військової операції “Вісла” хотіли якомога швидше сполонізувати. Я заздрив своїм польським колеґам, бо у них була польська Батьківщина. У мене не було ніякої. Польський патріотизм я переносив на український ґрунт, розумів його по-своєму. Я дуже хотів, щоб Україна колись була також вільна. У цьому напрямі я працював своїм словом і пером.
Про свої сподівання на вільну Україну я згодом говорив своїм американським студентам. І ось серпень, 1991 року. На очах цілого світу розпадається російська імперія – СРСР. З нетерпінням чекаємо, коли нарешті Україна проголосить свою незалежність, коли скине кайдани неволі…
Цей щасливий день таки надійшов. 21 серпня Верховна Рада проголосила Незалежність України. Моєї радости не було кінця. Радісна вістка про волю України застала мене на пості головного редактора органу Українського Братського Союзу “Народна Воля” у Скрентоні, ПА.
До редакції, що приміщувалася на головній вулиці міста, під’їхав великий автомобіль місцевого телебачення Сі-Бі-Ес. При світлах прожекторів почалося інтерв’ю зі мною для американської публіки. Журналісти хотіли знати мою думку з приводу проголошення Україною Незалежности. Я з хвилюванням розповідав про мою радість з цього приводу, про радість усієї української спільноти в Америці, яка довго чекала на цей великий день в історії нашого довго поневоленого народу.
Інтерв’ю зі мною опісля передавали на телевізійному каналі під час вечірніх новин.
Слава Україні! Героям Слава!
Mayhill C. Fowler, Deland, FL
Unlike most members of the Shevchenko Scientific Society, I cannot speak to my memories of Ukraine’s independence. In 1991 I had no idea that much of my adult life would involve studying this fascinating region. My first trip to Ukraine was as a graduate student in history, in 2006, after 15 years of independence: I rented an apartment across from the Conservatory with a view of Maidan, I met people who have become lifelong friends, and I nearly cried my first day at the Party archive grappling with the voluminous finding aids. Multiple night trains, border crossings, archival revelations, and theater performances later I research and teach Ukraine professionally.
But this short reflection is not about me. It’s about theater. As a historian of theater lucky enough to have seen hundreds of shows since that first summer, I can say that unlike in Russia, where artists are still beholden to the state, artists in Ukraine are more able to tell the stories they want to tell. Like everywhere, there is difficulty with funding. Like everywhere, the audience might not appreciate the work. But theater in Ukraine is so dynamic—every season now there are fresh stories told in fresh ways. Check out Lviv’s Teatr Lesi (which used to be the Soviet Army Theater)—or the Zoloti vorota or Teatr dramy i komedii in Kyiv, or anything directed by Roza Sarkisian. This work emerges from new cultural infrastructures: new institutions, such as the Ukrainian Cultural Foundation and the Ukrainian Institute, new legislation, new spaces, and new people are transforming how stories are told. Theatrical centers are no longer in Russia, but in Warsaw or Berlin. We are fascinated by Les Kurbas’ innovations, and rightly so, but there is a longer trajectory of theater, a story that is Ukraine’s own, from those 1920s to today, in and out of empires, reflecting and refracting the lives lived onstage and off.
Орися Бакин, Baldwinsville, NY
Тридцять років тому, коли розпадався СРСР – тюрма поярмлених Росією народів, а неросійські республіки проголошували свою незалежність, мені було 13 років. Я вчилася в Школі Українознавства ім. Лесі Українки в Сиракузах, Н.Й. Наша школа кожного року брала участь у громадському відзначенні річниці Незалежности України 22 Січня. З цього приводу у нас відбувалися гарні величаві концерти, на яких я деклямувала вірші.
У школі нас вчили про визвольні змагання Українського Народу, але для мене це був якийсь далекий час, а тепер нарешті прийшла дуже радісна вістка про те, що наша Україна проголосила свою Незалежність, що вона нарешті стала вільна і самостійна!
Я дуже зраділа з цього приводу, ми всі раділи та були горді з нашої далекої Батьківщини, якої я ніколи не бачила, та й мої батьки не жили в Україні. Я була дуже щаслива і горда, що українці в Україні скинули ярмо неволі, що бажають жити, за словами великого Тараса Шевченка, в народів вольних колі.
Слава Україні! Героям Слава!
Bohdan Futey, Annapolis, MD
Богдан Футей cтарший суддя Федерального Суду Претензій Сполучених Штатів Америки, Вашінґтон, округ Колюмбія, призначений у травні 1987 року Президентом Рональдом Рейґаном. Член робочої групи з питань Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Консультант Конституційної комісії при Президентові України. Суддя Футей є професором в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, Німеччині, та гість-професор кафедри права Національного Університету Києво-Могилянськоі академіі в Києві.
Як безпосередній учасник державотворення вітає зі Святом Незалежности.
Любомир С. Онишкевич, Columbia, MD
Короткий Спомин про 24-го Серпня 1991-го Року
Так сталося, що в серпні 1991-ог року я мандрував по Україні, оглядаючи землі, звідкіля походила моя родина. А в день 24-го серпня я саме відвідував село Бабина, що біля містечка Комарно, на Львівщині. В цьому селі довгими роками був парохом мій дідо, по матірній стороні, отець Володимир Петрик. Я там ще ніколи не бував, але багато про це село чув від моєї бабуні.
В селі в першу чергу я віднайшов стареньку церковцю, де так давно відправляв Богослужби мій покійний Дідуньо. Але — в той самий час, як я там робив свої оглядини, я цілий час прислуховувався до радіопередачі з Києва — бо ж в нашій столиці відбувались тоді різні цікаві й преважливі події.
А біля церковці я найшов маленький, старинний гробівець, із старинним, дерев’яним хрестом і написом. Читаю напис на могилі: “Тут поховані: Славко і Левко Петрики”… Та це ж були мої вуйки, вуйки яких я ніколи не бачив і не знав. Славко загинув в рядах Січових Стрільців. А Левка вбили польські міліціонери, на так званій “пацифікації” Української Галичини. І тут поховане тіло Левка, а теж “символічно поховано” спомин про покійного воїна Славка, який загинув був десь в боях на Центральних Землях України, але родина наша ніколи й не довідалась як, де і коли він впав в бою за свій рідний край…
Я так стояв тоді над цією маленькою могилою, а в мойому маленькому радійку заповідач задихано розповідав, що в Києві, у Верховну Раду наші патріоти внесли синьо-жовтий прапор, а предсідник Леонід Кравчук проголосив Незалежність України…
І з моїх очей полилися сльози на могилу моїх покійних вуйків… “Рідні мої, дорогі, це ж за цей момент віддали Ви колись свої молоді життя…”
Mark N. V. Temnycky, Washington, DC
Remembering the Heavenly Hundred on the 30th Anniversary of Independence
On 21 November 2013, after many deliberations with European leaders, Ukrainian President Viktor Yanukovych chose not to sign an association agreement with the European Union. This decision shook the nation. In protest, hundreds of thousands of Ukrainians gathered on Kyiv’s Maidan (Independence Square), demanding he sign the agreement. For these protestors, integrating with Europe would lead to a more prosperous Ukraine.
Yanukovych and his administration thought the protests would only last a few days, but what transpired was much more. For several months, people of all ages, professions and ethnicities came to Maidan in subzero temperatures, calling for their leaders to eliminate corruption and for them to provide better social and economic opportunities for Ukraine. This movement was known as the Euromaidan.
The protests would escalate. From 18-20 February 2014, Yanukovych’s government ordered special forces, known as the Berkut, to fire upon the peaceful protestors. In a series of clashes between Ukrainian civilians and the Berkut, over one hundred civil activists were killed. The individuals who perished would be known as Ukraine’s Heavenly Hundred, and would posthumously be commemorated for their courage, patriotism and selfless service to Ukraine. A chapel was also built in their honor.
20 February is known as the “Day of the Heavenly Hundred Heroes,” an event to be remembered alongside the 30th anniversary of Ukrainian Independence on August 24. These events remind us of what people are willing to sacrifice in order to achieve true freedom and democracy. These heroes will never be forgotten.
Катерина Яковленко, New York, NY
Я народилась на Донбасі за два роки до офіційного проголошення Акту Незалежності, саме у той час, коли по всій країні відбувались шахтарські страйки. Ця історія шахтарського протесту та рух за незалежність не зникли з поля зору – вони постійно присутні у тому, що я роблю і про що пишу. Мені видається важливим говорити про те, що відновленню незалежності України передували різноманітні події, зокрема шахтарські протести, що відбувалися під соціальними, економічними та політичними гаслами.
Про Донеччину та Луганщину часто говорять як про складні місця з непростими ідентичностями. Насправді, це зовсім не вада, а великий потенціал, скроєний зі складної і травматичної історії. Власне створення міфу про Донбас як чогось особливого і звитяжного, майже безособового, але завжди колективного та тріумфального – це теж частина травматичної історії ХХ століття.
Історик Гіроакі Куромія говорив про Донбас як про територію свободи. Це означає, що мешканці цього реґіону усвідомлювали, чого вони точно не хочуть, хоча розуміння майбутнього у кожного існувало своє. Ідея майбутнього гостро постала у 2013 році для цілого українського суспільства, яке втілюється тяжкими зусиллями й немалою кров’ю. І хоча хтось може носити джинси з американським прапором, майку з принтом канадського кленового листя, німецьке взуття та слухати музику інших країн, – усіх нас об’єднуватиме ця загальна ідея Незалежності та спільного майбутнього; свободи, до якої ми прагнули та яку здобули.